Читати книгу - "Вітіко"

Потім зі свого місця піднявся чоловік у ягнячому кожусі, подав Вітіко руку й заговорив:

— Я суддя з Черної, і ми діятимемо так, як ти казав.

— А ми будемо молитися Святій Діві на бурому камені й на холодній воді Алшу, — мовила одна стара жінка.

Суддя з Черної знову сів. Але озвався інший чоловік:

— А я суддя з Мокрої і, думаю, нам слід підготуватися.

— Ті, що тут у кімнаті, підуть усі, як і кажуть пророцтва, — докинув хтось інший.

— Ми маємо ще й дерева, овечу шерсть і ковалів, — додав хтось.

— Порада — завжди добра річ, коли її з розумом дотримуються, — виснував хтось.

— Дотримуються поради чи ні, але кожен сам собі радить, — сказав чоловік із рудим волоссям. — Люди з Каменного і лісових хат Гейрова також завжди були сміливі.

— А люди з Ратової вирубки завжди допомагали своїм сусідам, — проказав старий дід із геть сивою головою.

— Люди, що мають у хатах на Штубнері великий вогонь, теж усі прийдуть, — додав хтось.

— І люди, які жили тут за прадавніх часів, теж не були дурнями! — вигукнула одна стара жінка, яка сиділа поряд із Сусанною на нижньому краї столу. — Якщо опівночі котять бочки в чернечій могилі, а ті бочки чорнющі і щоразу більші, якщо чайка кричить уночі на моховій луці, якщо при світлі місяця вповні після Дня святого Варфоломія сидить водяник на березі Влтави і чеше своє зелене волосся, якщо Туле з Плани змушений був нести чорного чоловіка від Молота аж до купалень, якщо завжди чути, як хтось плаче, і собаки не вилазять із буд — це все знамення, а на знамення треба зважати, і знамення з’являться знову, і сталися дивні речі, старий Восич у Воднянах, що сидить на жупанстві й має все, чого тільки може побажати людина, мав предка, який виготовляв дерев’яні черевики, і старий Любомир, що живе в Дудлебах, також походить від чоловіка, що збирав смолу і пішов із князем Само на війну, а потім ходив із білою чаплиною пір’їною і в золотому поясі. В домі жовтого Мельхіора за Звонковою горою дерев’яна ложка з карниза на печі, де вона мала сохнути, сама скочила в кімнату, а в Буферовому лісі один бук вигнувся в бік Моравії і нахилився верхівкою до нас.

— Юнаки, чоловіки та діди повинні робити тільки те, що їм до снаги, — крикнула стара Сусанна, — і тоді все буде як слід! За наших часів вони нічого не боялися, і тепер нічого не боятимуться. Ми будемо за них рахувати ворон і дивитися на вечірню зорю, а дівчата молитимуться за них і подаватимуть їм червоні перев’язі, як вони повернуться додому, і вони принесуть нам чужого добра, тож у нас ніхто не знатиме нужди, як і старий Восич у Воднянах і старий Любомир у Дудлебах.

— А в який бік Моравія? — запитала жінка середніх літ, що сиділа поряд із чоловіком у грубій свиті.

— Азело, треба йти до Светлика, де рубають дерево на нову церкву, — сказав суддя з Мокрої, — а потім через ліс уперед і вперед аж до садиби Ветжні, де живе Діт, а звідти до Крумлова, потім до Дудлебів, де вже немає лісу, далі є жупа під назвою Чинов, туди треба йти цілісінький день, щоб уранішнє сонце було по праву руку від тебе, а потім треба йти проти вранішнього сонця, ще день, а то й два, і нарешті ти прийдеш до Моравії.

— А земля там родюча? — запитав чоловік у грубій свиті.

— Набагато родючіша, ніж ти думаєш, — відповів старий Венгарт із Фридави. — Тепер там сидять князі, які походять від нашого князівського роду, і Моравія повинна служити нам. Але колись вона була могутньою державою, там правив Сватоплук, але не той Сватоплук, з яким я воював.

Після цих слів підвівся й заговорив чоловік у білій смушковій шапці, білому ягнячому кожусі, шкіряних штанах і міцних чоботях:

— Люди, я повинен дещо сказати вам. Мій шлях найдальший. Я ще маю йти до гори Лучовіце до своєї кам’яниці, тож мушу тепер вирушати, і мій брат також. Ми були в Баварії в Айґені, купували великі шаплики. Крамар, що їздить на бідці і в Гауценберґ, і в Брайтенберґ, і на гору святого Ульріха, і всюди навколо, розповідав нам, перше ніж ми виїхали лісом на Красні Планіні, як там у Моравії. Князь Вратислав із Брно — страшний чоловік. Він забиває всіх, хто суперечить йому. Вони хотіли замордувати превелебного єпископа Оломоуцького, і навіть коновка самоцвітів не врятувала б його, якби він не втік до превелебного єпископа Пассауського. Бувайте здорові, я мушу квапитись. Лукасе, скільки я винен?

— Тринадцять пфенігів, — мовив шинкар.

— Ось тобі тринадцять пфенігів, — сказав чоловік. — Бувайте здорові!

— Бувай здоровий, Андреасе! — вигукнув суддя з Черної. — Перекажи наше вітання людям там далі на Влтаві в Лісовому краї!

— Перекажу! — відповів чоловік.

— Бувай здоровий! — гукнуло багато голосів.