Читати книгу - "Вітіко"

— Бувайте здорові! — відказав чоловік.

Разом із чоловіком, що сидів поряд із ним, він пройшов перед лавою між людьми і столом, підійшов до дверей і вийшов надвір. Коли двері за ними зачинилися, суддя з Мокрої проказав:

— Пора вже й нам виходити на шлях, нам треба йти дві години, а по снігу то й довше. А про превелебного єпископа казали правду, нині тяжкі часи, і єпископ у волосяниці кається в Пассау.

— Зате в церкві він у пишних шатах, — кинув хтось.

— Бо так треба, це ж Божа служба, — зауважив якийсь чоловік.

— Тоді ми теж ідемо з вами, — сказав суддя з Черної, — бо ж ви й так ідете через Черну, а за балачками час швидше минає.

— Атож, через Черну, тож ходімо з нами, — запросив суддя з Мокрої.

— Тоді й ми, з Кутової вирубки, теж підемо з вами, бо й нам по дорозі, — сказав якийсь чоловік.

— Авжеж вам можна йти, — погодився суддя з Черної.

Чимало людей платили шинкареві гроші за те, що з’їли та випили вони та їхні ближні, а потім чоловіки та жінки з Мокрої, з Черної і Кутової вирубки попрощалися і вийшли з шинку.

— А ми, з Каменного, маємо перед собою ще дальший шлях, але поки що не йдемо, — проказав чоловік із рудим волоссям.

— А ми йдемо, — мовив Венгарт із Фридави. — Вітіко, бувай здоровий і думай про нашу справу.

— Думатиму, — запевнив Вітіко, — і ти теж пам’ятай.

— Я не забуду, — мовив Венгарт, потім заплатив і з кількома чоловіками, однією жінкою і однією дівчиною пішов надвір.

Згодом пішло додому ще багато людей, зокрема й стара Сусанна, і стара, яка розповідала про знамення.

Прийшли якісь інші люди і сіли за стіл.

Нарешті попрощалися й люди з Каменного, в шинку тепер сиділи лише кілька чоловік, зокрема й люди, які жили в Дольні Вітавіце.

Вітіко підвівся зі свого місця й підійшов до вікна. За ним пішов слуга Якоб.

— Отже, ти сьогодні прийшов знову, — промовив Вітіко.

— Ваш управитель Гульдрик сказав, що годиться, щоб я всі ті дні, поки ви перебуваєте в заїзді, був із вами, чи ви часом не дасте якогось наказу.

— Що ж, наказ я дам, — кивнув головою Вітіко. — Скажи Гульдрику, щоб він більше нікого не присилав, я сам скоро приїду в Митину.

— Я так і передам, — мовив Якоб.

— А тепер іди, — поквапив Вітіко.

— Я йду, і бувайте здорові! — попрощався Якоб.

— Бувай здоровий і привітай Гульдрика!

— Привітаю! — кивнув Якоб, подав Раймундові руку, вийшов із зали й пішов у Митину. А Вітіко подався з зали до своєї кімнати.

Уранці наступного дня Вітіко дослідив шлях, що вів від Дольні Вітавіце через ліс угору до знаку на честь святого Хоми. Стежки навіть видно не було, її присипало снігом, як і околиці.

Потім Вітіко спробував ходити іншими шляхами, які вели в різні боки від Дольні Вітавіце через ліс униз.

Тепер люди в Дольні Вітавіце й на Ратовій і Реутовій вирубках, у Черній, Мокрій, Фримбурку і Фридаві, в Каменному, в лісових хатинах Гейрова і далі почали з ясенів та кленів або іншої міцної деревини виготовляти ратища для списів і булави, кувати мечі та вістря списів, шити збрую, виготовляти луки, арбалети і стріли, шити чоботи, шити з повсті та вовняних тканин шоломи та обладунки і їздити верхи на конях, — звісно, лише ті, хто мав їх.

Поки те все діялось, Вітіко сів у заїзді в Дольні Вітавіце верхи на коня й поїхав із Раймундом у Митину. Там він повернув до своєї хатини. На пласкій покрівлі лежав сніг, тож через сніг хатину навряд чи можна було відрізнити від навколишньої землі. З комина здіймався вгору тоненький сивий дим.

Коли обидва чоловіки під'їхали до хатини, з неї вийшли і стали, зустрічаючи їх, перед ворітьми Гульдрик, Якоб і Реґіна.

— А ми виглядали вас, — проказав Гульдрик, — і бачили, як ви під’їжджали. Оскільки ви заборонили запитувати про ваші накази, ми не могли знати про день вашого приїзду. Вітаємо вас, Вітіко. Ви були на війні, були в багатьох країнах, тож, певне, повинні були знову заїхати до свого дому в Митині.

— Я приїхав знову побачити тебе, побачити тут наших людей і побачити дім, — мовив Вітіко.

— Ласкаво просимо, якщо так, — відповів Гульдрик, — і я вже подбаю, щоб вашого коня завели в