Читати книгу - "Девід Копперфілд"

— Ніколи, ласкаві панні, — вигукнув я, відчувши, як важкий тягар спав з моїх плечей, — ніколи не забуду я вашої доброти!

— Але, — вела далі міс Лавінія, — але ми визнаємо за краще розглядати ці відвідування, містере Тредльс, як візити до нас особисто. Ми змушені застерегти, що не визнаємо ніяких заручин між містером Копперфілдом і нашою племінницею, аж поки не матимемо нагоди...

— Аж доки ти не матимеш нагоди, сестро Лавініє, — сказала міс Клариса.

— Хай буде так! — погодилася міс Лавінія, зітхнувши. — Аж доки я не матиму нагоди спостерігати їхні почуття сама.

— Копперфілде, — звернувся Тредльс до мене. — Ти відчуваєш, напевно, що не могло б бути нічого розсудливішого і справедливішого.

— Нічого! — відповів я. — Я глибоко відчуваю це!

— У такому разі, — сказала міс Лавінія, знову звертаючись до своїх нотаток, — ми дозволяємо його візити лише на такій основі та потребуємо від містера Копперфілда виразного запевнення, зміцненого його словом честі, що без нашого відома він не вдаватиметься до жодних розмов, зустрічей чи листування з нашою племінницею. Він мусить обіцяти, що не зробить нічого відносно нашої племінниці, не порадившись спочатку з нами...

— З тобою, сестро Лавініє, — зазначила міс Клариса.

— Хай буде так, Кларисо, — смиренно погодилася міс Лавінія, — зі мною, і не спитавши нашої згоди. Ми вимагаємо, щоб ця умова не була порушена під жодним приводом. Ми висловили побажання, щоб містер Копперфілд прийшов до нас сьогодні зі своїм довіреним другом, — вона кивнула головою в сторону Тредльса, а той низько вклонився, — це зробили ми для того, щоб уникнути будь-яких непорозумінь з цього приводу. Якщо містер Копперфілд або ви, містере Тредльс, відчуваєте хоч найменше вагання, чи слід дати таку обіцянку, то я прошу вас обміркувати це на дозвіллі.

Схвильований і нетерплячий, я палко запевнив, що жодної хвилини не треба тут міркувати. Я поспішив дати урочисту обіцянку і закликав Тредльса бути свідком моєї присяги. Заздалегідь оголосив я себе безчесною і низькою людиною, якщо колись насмілюся порушити своє слово.

— Зупиніться! — сказала міс Лавінія, підіймаючи руку. — Перш ніж ми мали приємність прийняти в себе вас, двох джентльменів, ми вирішили залишити вас самих на чверть години, щоб ви могли обміркувати цю умову. Дозвольте нам піти звідси.

Даремно намагався я запевнити, що нема тут про що міркувати. Вони наполягали на своєму. Отже, пташки з гордістю випурхнули з кімнати, ми залишилися самі. Тредльс почав вітати мене, а я перенісся в край безжурного щастя. Точно через чверть години старі леді ввійшли з не меншою гордістю, ніж зникли. Вони виходили з кімнати, шелестячи, немовби їхні плаття пошиті були з осіннього листя; і так само, шелестячи, вони повернулися.

Я знову присягнув у вірності всім поставленим мені умовам.

— Сестро Кларисо, — сказала міс Лавінія, — решта справи лежить на тобі.

І тут міс Клариса вперше розняла свої схрещені руки, взяла нотатки і глянула на них.

— Ми будемо раді, — сказала міс Клариса, — коли містер Копперфілд обідатиме в нас кожної неділі, якщо це буде йому зручно. Ми обідаємо о третій годині.

Я вклонився

— Впродовж тижня, — сказала міс Клариса, — ми будемо раді, коли містер Копперфілд питиме з нами чай. Ми п’ємо чай о пів на сьому.

Я вклонився знову.

— Двічі на тиждень, — сказала міс Клариса, — як правило, не частіше.

Я вклонився втретє.

— Міс Тротвуд, — сказала міс Клариса, — про яку йдеться в листі містера Копперфілда, може зробити нам ласку завітати до нас. Коли відвідування сприяє щастю обох сторін, тоді ми раді приймати візити і робити їх. Коли краще для щастя обох сторін, щоб візит не відбувся (як у випадку з нашим братом Френсісом і його господарськими планами), то тоді — зовсім інша річ.

Я заявив, що моя бабуся буде рада і щаслива познайомитися з ними; хоч, мушу визнати, я був не зовсім певний, що вони цілком порозуміються. Завершивши угоду, я висловив свою палку подяку і по черзі приклав до губ руки міс Клариси і міс Лавінії.

Тоді міс Лавінія підвелась і, попросивши пробачення у містера Тредльса, запропонувала мені йти слідом за нею. Тремтячи, я скорився і був відведений до іншої кімнати. Там побачив я мою любу! Вона стояла за дверима, притулившись милим своїм личком до стіни, а в грілці для тарілок лежав Джіп, і голова його була загорнута рушником.

О! Яка прекрасна була вона у своїй чорній сукні, і як схлипувала і плакала вона спочатку, і як нізащо не хотіла вийти з-за дверей! І як ніжно зустріли ми одне одного, коли вона нарешті вийшла; і в яке солодке запаморочення потрапив я, коли ми витягли Джіпа з грілки, коли розв’язали йому очі, і він чхнув, і ми всі троє знову з'єдналися!

— Люба моя Доро! Тепер справді, ти — моя назавжди!

— О, не треба цього казати! — благала Дора. — Прошу!

— Хіба ж ти не моя назавжди, Доро?

— О, так, звичайно, я твоя! — скрикнула Дора. — Але я так боюся!

— Боїшся, серденько моє?

— О, так! Я не люблю його, — сказала Дора. — Чому він не піде геть?

— Хто, життя моє?

— Твій друг, — сказала Дора. — Ця справа його не обходить. Який він, мабуть, дурний!

— Любове моя! — (не могло бути нічого чарівнішого, ніж її дитячі примхи). — Він — найдобріша істота.

— О! Але нащо нам найдобріші істоти? — надула губки Дора.

— Люба моя, — доводив я. — Ти незабаром ближче познайомишся з ним і дуже полюбиш його. І незабаром моя бабуся приїде сюди; ти її теж дуже полюбиш, коли познайомишся з нею.

— Ні, будь ласка, не приводь її сюди! — скрикнула Дора, злякано цілуючи мене і благально склавши руки. — Не треба! Я знаю, що вона бридка сварлива стара. Не треба, щоб вона приходила сюди, Доді! — це був такий скорочений Девід.

Переконувати було даремно; я сміявся, милувався, жартував і був дуже щасливий. Дора показала мені нову витівку Джіпа, якого вона навчила стояти в кутку на задніх лапках; і справді він підвівся на якусь блискавичну мить, а потім знову став на чотири. І не знаю, скільки часу ми лишалися б тут утрьох, забувши про Тредльса, якби міс Лавінія не прийшла знову за мною. Міс Лавінія дуже любила Дору. Вона казала, що сама замолоду була схожа на Дору як дві краплі води (просто дивно, як змінюється людина з роками!), і тепер вона поводилася з нею, як з іграшкою. Я хотів попросити її побачитися з Тредльсом, але щойно я натякнув на це, як вона втекла до своєї кімнати і замкнулася там. Отже, я вийшов до Тредльса сам, і ми вирушили назад.

— Не могло б бути краще, — сказав Тредльс, — і, знаєш, вони дуже приємні старі леді. Я зовсім не здивуюсь, якщо ти одружишся на кілька років раніше за мене, Копперфілде.

— Чи твоя Софі грає на якомусь музичному інструменті, Тредльсе? — запитав я, сповнений гордості.

— Софі досить добре знається на