Читати книгу - "Історія європейської цивілізації. Епоха Відродження. Історія. Філософія. Наука і техніка, Умберто Еко"

За наполяганням свого учня та помічника Георга Йоахіма Ретіка (1514—1576) з Віттенберзького університету, Коперник наважується віддати до друку здобутки своїх астрономічних досліджень. Ретік складає короткий звіт про дослідження, опублікований у 1540 р. під назвою Narratio Prima. Завдяки цій публікації йому вдається подолати опір Коперника щодо публікації його твору De Revolutionibus orbium coelestium («Про обертання небесних сфер»). Оскільки Ретік не має змоги опікуватись остаточним редагуванням праці, позаяк у 1542 р. переїздить до Лейпцига, редакцію довірено теологу-лютеранину Андреасу Озіандеру (1498—1552). Він додає від себе переднє слово («Передмова до читача»), де наполягає на тому, що головне завдання астрономії — розтлумачити явища. На думку Озіандера (як і астрономів до Коперника), мета астрономії полягає не в тому, аби надавати правдиві теорії про будову космосу, а в тому, щоб пов’язати в одне ціле спостереження та облікувати рух небесних тіл. Отже, як пише Озіандер, гіпотеза Коперника — одна з-поміж решти, та й по всьому, й не претендує на те, аби бути ні істиною, ні правдоподібною, а лишень є зручнішою та простішою за решту гіпотез про будову всесвіту. Передмову Осіандера надруковано без підпису, тож приписували її Копернику. Утім, саме Кеплер (1571—1630) у 1601 р. викрив автора цієї передмови, чиї уявлення про всесвіт геть відмінні від поглядів Коперника, котрий вважав, що його система будови всесвіту ґрунтувалася на фізичних властивостях, а не була простою математичною гіпотезою.

«Про обертання небесних сфер»

Цілісний образ

Всесвіту

Коперник переконаний, що геокінетична астрономія здатна запропонувати цілісний образ всесвіту, якого бракує у Птолемеєвій системі, де кожну конструкцію розглянуто окремо від решти. У першій книзі De Revolutionibus, що була трактатом з космографії, Коперник у спрощеній формі розповів про власну систему побудови всесвіту. Головна її характерна риса — те, що Земля наділена трьома видами руху. Перший рух — обертовий. Коперник доводить, що якщо вважати Землю планетою, яка обертається навколо Сонця, то можна легко пояснити те, що вважають аномаліями в русі планет. Другий вид руху — добовий рух навколо полюсів, який пояснює явища, що в Арістотелевій будові всесвіту приписуються надзвичайно швидкому рухові небес. Звідси випливає третій вид руху: ним Коперник намагається пояснити те, що, попри те, що Земля здійснює річний оберт, її вісь завжди залишається паралельною сама собі. Цей третій вид руху (яким астрономи невдовзі знехтують) описує поверхню земної осі як конус, що зміщується у протилежний бік від центру Землі, себто від сходу на захід. Те, що Земля здійснює річний оберт, не лише дає змогу пояснити аномальний рух планет, а й визначити відстань планет від Сонця та час, що потрібний кожній планеті, аби пройти власну орбіту. Натомість у системі Птолемея Сонце, Меркурій та Венера, всі троє, мали однаковий період (один рік). Коперникова астрономія має перевагу над Птолемеєвою, адже в ній більші відстані відповідають тривалішому часові обертання. Швидкість планет відповідала їхній відстані від Сонця, й Коперник пишався тим, що запровадив принцип порядку та симетрії, не відомий астрономічному вченню Птолемея. У Коперника три основних аргументи на користь геокінетичної системи упорядкування всесвіту такі: 1) ця система дає можливість розтлумачити видимий рух планет краще за Птолемеєву; 2) представляє більш систематичний та упорядкований образ усесвіту; 3) наділяє Сонце провідним місцем у системі, яке йому належить, позаяк воно є джерелом світла й життя в космосі. Утім, попри те, що Коперник розташував Сонце в центрі всесвіту, він не зробив його осердям руху планет. Центром земної кулі є точка, розташована поблизу Сонця, яка збігається з центром руху планет. Саме тому доречніше визначити Коперникову систему як геокінетичну, а не геліоцентричну. Однак система будови всесвіту, створена Коперником, не така проста, як видається з її схематичного зображення, що міститься у першій книзі De Revolutionibus. Аби врахувати дані, здобуті завдяки спостереженням, Коперник вимушений вдаватися до певних вдалих винаходів, властивих Птолемеєвому вченню про зорі, як-от застосовувати ексцентр, деферент та епіцикл. Зокрема, коли Коперник має пояснити різницю у швидкості планет, він не послуговується еквантом — математичною точкою, з якої рух планети видається рівномірним, який використано у Птолемеєвій астрономії, однак вимушений використати систему «деферент—епіцикл». Епіцикли в Коперника не тотожні Птолемеєвим, передовсім тому, що набагато менші, а по-друге, їхній період обертання однаковий з періодом обертання планетних сфер, до яких вони належать. Коперник не нехтує запереченнями астрономічного характеру щодо руху Землі, на кшталт того, ніби його системі бракує зоряного паралаксу. На те він відповідав, що якби зорі розташовувались на невеличкій відстані від Землі, до якої належали, то варто було би зважати на їхнє видиме зміщення, якого, втім, не трапляється. Тому Коперник змушений надзвичайно розширити космос, аби врахувати, що нерухомим зорям бракує паралаксу. Явище паралаксу виникає внаслідок зміщення, що з’являється, якщо спостерігати за предметом під різним кутом зору: щодалі розташований предмет від спостерігача, то меншим буде паралакс.

Щорічний

рух планет

Геокінетична

система

Після Коперника

Вихід у світ De Revolutionibus не зумовлює миттєвого утвердження нової системи будови всесвіту: послідовників Коперника протягом усього XVI ст. налічується обмаль. Набагато більше тих, хто (як про те згадує Озіандер) вбачають у Коперниковій астрономії корисну математичну модель, точнішу за Птолемеєву, але заперечують змістовність системи Коперника з погляду фізики. Теолог-лютеранин Філіпп Меланхтон (1497—1560) та його зять Каспар Пейцер приймають таке тлумачення всесвіту, а далі його визнають і протестантські університети. Астроном Еразм Райнгольд (1511—1553), професор протестантського універсиету Віттенберга, послуговується обчисленнями щодо руху планет, наведеними в De revolutionibus, щоб скласти власні астрономічні таблиці (Prutenicae Tabulae, 1551 р.), які були точнішими за Альфонсові таблиці (Tavole Alfonsine)37. Однак він не погоджується з геліоцентричною теорією. Miхаель Местлін (1550—1631), професор астрономії в університеті Тюбінгена, послуговується De revolutionibus, викладаючи свій курс астрономії, таким чином сприяючи тому, щоб його учень Йоганн Кеплер ознайомився з твором польського астронома.

37 Середньовічні таблиці для обчислення