Читати книгу - "Розлучення. Він кохає іншу, Альбіна Яблонська"

Яна почала плакати вже відкрито. Просто притиснула до себе Авдія і відповіла:

— Ти можеш жити тут стільки, скільки сам захочеш. Ми тебе не виженемо. І не віддамо. Ми тебе любимо. Просто знай це.

— Дякую, — сказав Авдій і шмигнув носом. — Можна, я спробую торт?

Ми дружно засміялися.

— Отут я впізнаю Авдія! — скуйовдив я волосся на його голові. — Мій пацан!

— Я теж хочу спробувати! — приєдналася Ава. — Мам, а можна, я почну їсти торт?!

— Їжте, звісно...

Незабаром приїхали аніматори. Діти наїлися, вдяглися і вирушили гратися у двір. Травою бігали мультяшні герої. Аврора та Авдій брали участь у цікавих конкурсах.

То дуріли, зображуючи тварин. То ховалися від ведучого. То просто веселилися під музику, танцювали. Їм у цьому чудово допомагав наш пес.

Я ж допоміг прибрати зі столу. Помив посуд. І дещо взяв із таємної заначки. У мене був невеликий сюрприз для Яни.

— Як ти тут? — підійшов я до неї, коли вона стояла біля вікна і милувалася метушнею на вулиці. — Переживаєш, щоб не змерзли?

— Думаєш, змерзнуть?

— Я думаю, їм дуже жарко. Поглянь на них. Червоні щоки.

Вона посміхнулася. Але продовжувала смикати хрестик на шиї. Ніби думала про щось неприємне. Прокручувала в голові. І не могла розслабитися. Її явно щось мучило.

— Може, вийдеш до них?

— Навіщо?

— Прив'яжеш хоча б собаку.

— Для Роми це теж свято.

— Він просто цуценя, — зітхнула Яна. — Він нічого не розуміє.

— Аврора б із тобою не погодилася, — відповів я й обійняв її ззаду. Легенько погладив живіт. — Про що ти думаєш? Що тебе тривожить?

— Боюся, щоб не було, як минулого разу. А то, знаєш... — посміювалася вона нервово. — Так склалося, що на дні народження я плачу.

— На день народження Назара ти не плакала.

Вона штовхнула мене ліктем у бік.

— Ти зрозумів, про що я.

— У мене для тебе дещо є.

Від цих слів Яна напружилася. Стала важко дихати. Прибрала мою руку з живота. Спробувала відсторонитися. Почала панікувати від почуття дежавю.

— Будь ласка, — говорила вона насилу. — Пропусти. Мені потрібно сісти.

Вона взяла собі стілець.

Присіла. Почала махати долонею перед обличчям. Намагалася зменшити спеку. Дуже сильно нервувала. Але цілком даремно.

Я не збирався її засмучувати.

Попереду чекало те, до чого все йшло. Це був логічний крок після розлучення. Раз так вийшло, що ми розлучилися. Настав час усунути цю проблему.

Я опустився на коліно.

Прямо перед Яною на стільці.

Дістав із кишені коробочку, обтягнуту оксамитом. Вона витріщила очі. Не могла повірити, що саме це зараз відбувається.

А коли я відкрив — підняв кришечку, щоб показати обручку — Яна схопилася за обличчя. Затулила рот руками і почала стрибати на стільці від емоцій.

— Боже, Даво!

— Виходь за мене заміж. Обіцяю бути вірним чоловіком до кінця своїх днів. Ніколи не ображати. Любити тебе і наших дітей. Включно з тими, які ще не народилися.

— І Авдія? — усміхалася вона, приклавши долоню до моєї щоки.

— І Авдія, — відповів я. — Усю нашу родину.

— Я згодна, — відповіла Яна.

І я посунувся вперед, щоб ми поцілувалися.

— Дякую за свято. Усе було чудово.

— Чесно? — чомусь сумнівалася вона. — Ти справді так вважаєш?

— Авдій дуже задоволений. Подивися, який він щасливий.

— А мені здалося, що він був засмучений. Іноді мені здається, що йому у нас погано. І він сумує за нею.

— Не кажи дурниць.

— А ще мені страшно, що я не впораюся. Я від цього вже відвикла.

— Від чого?

— Від того, щоб бути мамою.

— Ти завжди була хорошою мамою, — говорив я ці важливі слова. І прибирав кучеряві локони, які прилипли до веснянок через сльози. — І Авдій це чудово бачить.

— А раптом вона повернеться?

— Не повернеться. Їй ще сидіти й сидіти. А коли вона вийде — ми її до нього не підпустимо. Вона нічого не доведе. Та й не захоче. Упевнений, що вона навіть рада, що Авдія з нею немає.

— Вона була готова залишити його там.

— Вірно, — кивав я. І гладив її тремтячі плечі. — Вона б його не рятувала, як ми. І він би просто помер... Ти змерзла?

— Просто морозить.

Я взяв плед і загорнув Яну. Обійняв зі спини й поцілував маківку.

— Ми жахливі люди, — вимовила вона раптом.

І я присунув другий стілець, щоб сісти поруч. Ми сиділи й дивилися, як Аврора й Авдій буквально заганяли аніматорів. І навіть пес ледь не задихався, висолопивши язика до самої землі.

— Чому? — поставив я геть необов'язкове запитання.

Яна поклала голову мені на плече і відповіла:

— Ти пожив з іншою жінкою. Я пожила з іншим чоловіком. Після цього ми повернулися одне до одного. Як із цим жити? Що це означає? Як ти думаєш?

— Що я думаю? — зробив я глибокий вдих. — Що ж. У мене є дві новини. Перша — погана. Друга — хороша. Почну з поганої... Ми з тобою досить сильно нагрішили. Тому в пеклі нам приготували окремий казан.

Яна помовчала якийсь час. Їй навіть не було смішно. Хоча я не намагався її насмішити. Усередині я був спокійний. Я точно знав, що ми все зробили правильно.

— А друга? — запитала вона зрештою.

— Хороша новина полягає в тому, що казан у нас буде спільний. — Яна пирснула сміхом. — Тож ми разом варитимемося на вогнищі, цілу вічність.

Вона заливисто сміялася.

Реготала від душі.

— Ти дурень, Савицький, — був логічний вердикт. — Так подивишся. Ніби розумний чоловік. Але як скажеш таку маячню... Ну а серйозно?

Я перестав жартувати. І сказав їй чесно, як я це бачу. Відчуваю.

— А якщо серйозно, мала. То я думаю, що це означає одну просту річ. Ми кохаємо одне одного. От і все. Тому ми і повернулися. Після всього того лайна. Спробувавши інше життя, ми повертаємося назад. Тому що розуміємо. Нічого кращого бути не може. Нічого кращого, ніж життя удвох.