Читати книгу - "Розлучення. Він кохає іншу, Альбіна Яблонська"

Я не квапив Авдія. Він ретельно виконував крок за кроком. Слухався мене. І взагалі я був задоволений тим, як він адаптувався в сім'ї.

Мине геть небагато часу. І ми замислимося над його усиновленням. Це вже очевидно. Тому що батьків у нього немає. Інших родичів — теж.

Залишилися лише ми.

Тільки б він почувався комфортно.

— Дядя Давид, — сказав він зумисне тихо. Шепотів, щоб ніхто не почув. — А можна я теж називатиму тебе татом?

Я встромив лопату в землю.

Присів навпочіпки, щоб порівнятися з ним. І обійняти. Притиснув до себе.

— Ти можеш називати мене так, як хочеш. Як тобі більше подобається. Хочеш — називай мене дядьком Давидом. А хочеш — просто татом. Вибір за тобою. Як тобі більше подобається?

— Я не знаю, — зітхнув Авдій. — У мене ніколи не було тата.

— Нічого, — підбадьорював я. — Це не смертельно. У мене в дитинстві теж не було тата. На жаль, так буває. — Я потримав його в обіймах ще з хвилину і повернувся до роботи. — Так. Добре, Авдюша. Тримай рівніше.

— Ось так?

— Ага. Ось так. Чудово.

Стеблинка тремтіла, а я присипав корінці свіжою землею.

— Дядь Давид, — знову звернувся Авдій. І тут же спробував інакше. — Тобто тато.

Він поглянув на мою реакцію. Я доброзичливо кивнув.

— Так. Що ти хотів запитати?

— А для чого ми посадили цей кедр?

— Ми посадили його на твою честь.

— Навіщо?

— Уяви, що кедр — це ти. — Малюк сміявся. — Він виросте великим, гарним. Ми з тьотьою Яною хочемо, щоб ти виріс здоровим і сильним. Як цей кедр. Щоб тебе ніщо не могло зламати. Ні вітер. Ні сніг. Ні дощ.

— І навіть блискавка? — поцікавився Авдій.

І мені довелося уточнити.

— Навіть блискавка... Хіба що підсмажить трошки. — Він залився реготом. Я рідко чув цей звук. Занадто рідко. Хотілося чути, як він весело сміється, якомога частіше. — Будеш чорним, як засмажений хліб у тостері.

Він знову зареготав. І я сам почав сміятися. Настільки заразливий був цей дзвінкий дитячий сміх.

Але потім він заспокоївся. Знову принишк. Став серйозним. І з зосередженим обличчям запитав:

— А навіщо тоді друге деревце? Ось це?

Я закінчив присипати ямку ґрунтом. Формував лунку для першого поливу.

— Це верба. Вона любить воду. Тож ми її гарненько поллємо. А через місяць-другий — розіб'ємо тут невеликий ставок.

— Ставок? — здивувався Авдюша.

— Ага. Там будуть водорості, рибки плаватимуть. І дзюрчатиме вода. Верба підросте і буде звішувати над ставком гілля. Буде гарно. Поставимо тут лавку. Сидітимемо вечорами.

— А чому саме верба?

Я налив води під деревце. Дав землі як слід напитися. І тихо посміхнувся. Дивлячись на те, як Яна йде до нас.

Тримаючи долоню на животі.

— Її садять, коли в родині має народитися дівчинка.

— Хлопці! За стіл!

Ми з Авдієм привели себе до ладу. Вимили руки, переодяглися. Усе ж свято є свято. До того ж, скоро приїдуть аніматори.

Але ми не запрошували нікого із сусідів. Це був би зайвий стрес для іменинника. Та й навіщо вони тут потрібні, якщо вся сім'я разом. Крім Назара. Він свій час з Авдієм ще візьме.

— З Днем народження! — вітали ми хором.

І фотографували Авдюшу перед шикарним тортом. У ньому горіло п'ять свічок. На голову «задувача» наділи святковий ковпачок. Настав час загадати бажання.

Він заплющив очі. Кілька секунд про щось подумав. Щось уявив. І обрушився на свічки всім запасом повітря під носом.

Ми почали плескати.

— Ура! — кричала Аврора.

Так раділа за Авдія, що здавалося, ніби це в неї був день народження.

— Спробуємо тортик! — керувала Яна процесом. І клала перший шматочок п'ятирічному хлопчику. Який так і совався на стільці в передчутті подарунків.

Точніше, це я так думав.

Мені здавалося, що будь-яка дитина хоче тільки одного на свою днюху. Іграшок, солодкого — чого завгодно, але загорнутого в строкатий папір. І бажано з бантом для святковості.

От тільки Авдюша підняв склянку соку. І сказав те, чого я ніколи не забуду. Це було надто несподівано й гостро навіть для мене. Здорового мужика, який пережив багато чого в цьому житті.

— Перший тост — за іменинником! — плескав я в долоні.

І очікував почути щось на кшталт: «Давайте вже їсти торт!»

Але хлопчик прокашлявся.

І сказав:

— Дякую вам за свято. Мені дуже подобається торт. Він дуже гарний. І, напевно, смачний... — Ми все ще посміювалися. Посміхалися невимушено. Але не всі слова в цьому тості були простими. — А ще дякую, що... — Авдій затих. Наче спіткнувся. І наші посмішки втратили тонус. — Дякую, що ви...

— Усе нормально, — взяв я його за ручку. — Не переживай. Усе нормально. Говори, як виходить.

На віях виступили сльози.

— Дякую, що врятували мене. І я не вмер.

Кожен із нас згадував ту ніч. І мав, що сказати. Але такі речі не хотілося пам'ятати. Якби була можливість, ми б вирізали все з пам'яті. Просто щоб цього ніколи не було. І Авдія не довелося б повертати з того світу.

Водночас, якби нічого цього не сталося. Ми б не відродилися як сім'я. Не зміцніли. Не згуртувалися. Не відчули найголовнішого. Що ми одне ціле. І цього вже не змінити.

Нас неможливо розділити.

Ми не здатні звикнути до життя нарізно. Ми це ми. Такі, як є. Іншої сім'ї в нас уже не буде.

Винятком став тільки Авдій. Бо в нього просто не було сім'ї. І він став частиною нашої.

— Ми теж дуже раді, — говорила Яна з характерним блиском на очах. — Ми дуже раді, що ти з нами.

— Я теж дуже рада, — вимовила Аврора тремтячим голоском. От-от могла розплакатися. — Я дуже боялася, що ти помреш.

— Дякую, що дозволили мені жити у вашому домі. Тут добре. Мені тут дуже подобається. І я б хотів... Хотів... — Авдюша опустив очі й намагався знайти сили попроситися жити з нами далі. Але сльози душили до безумства. — Можна, я залишуся з вами? Будь ласка.