Читати книгу - "Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна"

— Збочене, — погодився я, — але небезпідставне. Якщо я, звісно, розумію, до чого ти хилиш.

— Гадаю, розумієш. Здається правдоподібним, що він не тільки боїться родини, а й має зуб на багатьох із вас.

— Можливо, — відказав я.

— Як гадаєш, чи міг він знюхатися з ворогами?

Я похитав головою.

— Ні, якщо він знає, що вони — знаряддя тих, хто намагався його вбити.

— Але чи так це? Цікаво... Кажеш, Бранд злякався і спробував утекти від усіх зобов'язань перед ватагою з Чорної дороги. Але якщо вони настільки сильні, постає запитання, чи не стали самі Фіона і Блейз їхніми знаряддями? Якщо це саме так, цілком можу припустити, що Мартін шукає що-небудь, що здатне дати йому владу над ними.

— Надто вже заплутана схема припущень, — заперечив я.

— Здається, ворогу забагато відомо про вас.

— Так і є. Але у них було кілька зрадників, які й постачали їм відомості.

— Чи могли вони розкрити силам зла все, про що знала Дара?

— Непогане запитання, — зауважив я, — але відповідь дати складно.

Але ж ніхто не міг розповісти їй про Теків, негайно спало на думку мені. Я вирішив поки не розкривати цей здогад, з'ясувавши спершу, до чого хилить Ґанелон, а не відходити від теми.

— Навряд чи Мартін мав змогу розповісти їм багато всього про Амбер, — мовив я.

На мить Ґанелон змовк.

— Чи не випадала тобі нагода перевірити справу, про яку я запитував тебе тієї ночі на твоїй могилі? — запитав він.

— Яку справу?

— Чи можна підслухати через карти? — нагадав він. — Тепер, коли ми знаємо, що в Мартіна була колода...

Тепер настала моя черга промовчати, поки ціла вервечка споминів переходила мені дорогу в колосок, показуючи язика.

— Ні, — відповів тоді я. — Нагоди не випадало.

Ми здолали чималу відстань, перш ніж він мовив:

— Корвіне, тієї ночі, коли ви повернули Бранда...

— Так?

— Ти казав, що потім перевірив усіх, намагаючись з'ясувати, хто ж встромив у тебе ножа, і казав, що кожному з них було б важко зробити це через часові межі.

— Ох, — відказав я. — Гм...

Він кивнув.

— Тепер тобі варто подумати про ще одного родича. Йому могло забракнути родинної спритності лише через юність і недосвідченість.

Подумавши про таке, я показав язик у відповідь мовчазному параду миттєвостей, що пробігли поміж мною і Амбером.

4

Коли я постукав, вона запитала, хто там, відтак я назвався.

— Одну хвилинку.

Пролунали її кроки — і двері прочинилися. Віалла була доволі худорлявою і мала не більше п'яти футів зросту. Брюнетка з тонкими рисами обличчя і тихим, скрадливим голосом. Зодягнута у червоне. Її незрячі очі дивилися крізь мене, нагадуючи про минулу пітьму та біль.

— Рендом, — сказав я, — попросив сказати тобі, що затримається надовше, ніж мав би, але нема чого хвилюватися.

— Будь ласка, заходь, — сказала вона, відступаючи вбік і відчиняючи двері навстіж. Я зайшов. Не хотів, але зайшов. Відверто кажучи, прохання Рендома виконувати я не збирався — не хотів розповідати їй, що трапилося і куди він поїхав. Мав намір повідомити лише те, що вже сказав, і ні слова більше. Так було доти, доки ми не роз'їхалися різними дорогами. Лише тоді я збагнув, що саме вкладав Рендом у своє прохання. Ось так просто він попросив мене сказати його дружині, з якою я досі перемовився заледве дюжиною слів, що він вирушив на пошуки свого позашлюбного сина — юнака, мати якого, Морганта, наклала на себе руки, за що Рендома і покарали одруженням з Віаллою. Той факт, що цей шлюб виявився просто чудовим, досі дивував мене. Я не хотів звалювати на Віаллу всі делікатні новини, тож коли зайшов до кімнати, відразу замислився над альтернативами.

Проминув погруддя Рендома, що стояло на високій полиці ліворуч від мене. Я вже зайшов достатньо далеко, коли збагнув, що то справді мій брат. В іншому кутку кімнати стояв скульпторський станок. Обернувшись, я прикипів очима до погруддя.

— Я й не збагнув відразу, що це виліпила ти, — сказав я.

— Але так воно і є.

Кинувши оком навкруги, я швидко зауважив інші її роботи.

— Доволі непогано, — промовив я.

— Дякую. Може, ти хотів би присісти.

Я вмостився у велике крісло з високими бильцями, яке виявилося набагато зручнішим, ніж видавалося збоку. Віалла сіла на низький диван праворуч від мене, підігнувши ноги під себе.

— Тобі принести чогось поїсти та попити?

— Ні, дякую. Я пробуду тут недовго. Річ у тому, що Рендом, Ґанелон і я трохи заблукали дорогою додому, затрималися через це, а потім ще ненадовго зустрілися з Бенедиктом. В результаті виявилося, що Рендому з Бенедиктом треба здійснити іще одну маленьку подорож.

— Як довго його не буде?

— Можливо, всю ніч. Або навіть довше. Якщо затримається довше, тоді точно викличе когось через Козир, і ми тобі повідомимо.

Бік у мене занив і я поклав на нього долоню, м'яко масажуючи.

— Рендом стільки розповідав мені про тебе, — сказала Віалла.

Я загиготів.

— Ти певен, що не хочеш чогось перекусити? Мені не важко.

— Він що, розповідав тобі, що я вічно голодний?

Вона засміялася.

— Ні. Але якщо ти настільки активний, як він розповідав, то можна здогадатися, що часу на ланч у тебе не було.

— Щодо цього, то ти маєш рацію тільки наполовину. Гаразд. Якщо у тебе десь залежався окраєць хліба, я був би не проти погризти його.

— Добре. Одну хвилинку.

Вона підвелася і пішла до сусідньої кімнати. Тепер я мав змогу добряче почухати свої рани, які всі одночасно засвербіли. Почасти саме через це я прийняв гостинність Віалли, а ще тому, що раптом збагнув, що дійсно дуже голодний. Лише згодом я допетрав, що вона не бачить, тож я спокійно міг чухати свій бік. Її точні рухи, впевнена манера триматися змусили забути про її сліпоту. Добре. Мені подобалося, що Віалла могла настільки вправно подбати про себе.

Я почув, як вона мугикала мотив з «Балади про Мореплавців», пісні великого торгівельного флоту Амбера. Наша Батьківщина ніколи не відзначалася гарною промисловістю, та й землеробство її сильною стороною не