Читати книгу - "Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна"

— Про що ти?

— Механічна рука не лежала в сідельній сумці Яґо. Рендом переклав її у твою сумку. Туди, де лежала їжа. Коли ми попоїли, він повернув посуд у власну сумку, але не руку. Там не було місця.

— Он як, — мовив я. — Отже...

Ґанелон кивнув.

— Отже, зараз вона з ним, — закінчив він.

— Разом і рука, і Бенедикт. Дідько! Не дуже мені це все до вподоби. Вона ж намагалася мене вбити. До того ще ні на кого не нападали в Tip-на Ноґті.

— Але ж Бенедикт, Бенедикт правильний. Він же на нашому боці, хай навіть між вами зараз певний розбрат. Правда ж?

Я йому не відповів.

Ґанелон витягнув руку, взяв Вогнедишника за віжки і зупинив його. Він поглянув угору, уважно розглядаючи моє обличчя.

— Корвіне, що трапилося там, нагорі? Про що ти дізнався?

Я завагався. Справді, що я дізнався в небесному місті? Ніхто не знає напевне, які механізми лежать за видіннями з Tip-на Ноґта. Цілком можливо, як ми інколи й підозрювали, що те місце просто відсторонено демонструє наші невисловлені страхи і бажання, поєднуючи їх із підсвідомими здогадами. Ділитися висновками й аргументованими теоріями — це одна справа. Підозри, породжені чимось невідомим, краще тримати при собі, аніж розповідати. І все ж, та рука доволі надійна...

— Я казав тобі, — мовив я, — що збив ту руку з привида Бенедикта. Очевидно, ми билися.

— Ти вбачаєш у цьому знамення, що ви з Бенедиктом серйозно посваритеся?

— Можливо.

— Ти ж побачив причину цьому, чи не так?

— Гаразд, — зітхнув я мимоволі.

— Так. Мені було вказано, що Дара — родичка Бенедикта, а це може бути правдою. Цілком можливо також, що навіть якщо це правда, він про це не в курсі. Таким чином, ми триматимемо це в таємниці, аж доки не зможемо перевірити чи спростувати факт. Розумієш?

— Звісно. Але як це можливо?

— Так, як вона і сказала.

— Правнучка?

Я кивнув.

— Від кого?

— Пекельна діва, про яку ми тільки чули — Лінтра, панна, що вартувала йому руки.

— Але ж ця битва відбулася нещодавно.

— Час по-різному тече в різних Тінях, Ґанелоне. На дальніх рубежах це цілком імовірно.

Він хитнув головою і відпустив віжки.

— Корвіне, я гадаю, що Бенедикт справді має знати про це, — мовив він. — Якщо це правда, дай йому шанс приготуватися, щоб це не було для нього як сніг на голову. Ви — такі неродинні люди, що батьківство б'є вас значно сильніше, ніж усіх решта. Поглянь на Рендома. Роками він знати не знав про свого сина, а тепер, здається, ризикнув би заради нього життям.

— Я теж так гадаю, — мовив я. — А тепер забудь про першу частину, а другу, що стосується Бенедикта, проведи на крок далі.

— Гадаєш, він стане на бік Дари проти Амбера?

— Я б радше не хотів давати йому вибір чи показувати йому, що вибір існує — якщо він існує.

— Гадаю, так ти зробиш йому ведмежу послугу. Він же не емоційний дітвак. Зв'яжися з ним через карту й поділися своїми підозрами. Так принаймні він думатиме про це, а раптовий напад не заскочить його зненацька.

— Він не повірить мені. Ти ж бачиш, як він шаленіє, варто лише мені згадати про Дару.

— А це вже про дещо говорить. Можливо, він підозрює, що могло трапитися, і так гнівливо відкидає цю ймовірність, адже сам хотів би вважати інакше.

— Просто зараз це тільки розширить тріщину, яку я намагаюся залагодити.

— Твоє теперішнє мовчання може спричинити абсолютний розрив, коли він з'ясує правду.

— Ні. Гадаю, я все ж таки знаю власного брата краще, ніж ти.

Він відпустив віжки.

— Чудово, — мовив він. — Сподіваюся, ти маєш рацію.

Я промовчав, але змусив Вогнедишника йти далі. Між нами з Ґанелоном існувало невисловлене розуміння: він міг запитати у мене будь-що, а те, що я прислухаюся до будь-якої його поради, також було зрозуміло. Це пояснювалося частково тим, що становище Ґанелона було особливим. Ми не родичі, а він — не амберит. Він долав злигодні та проблеми Амбера за вибором, а не через походження. Давним-давно ми були друзями, а потім стали ворогами, і нарешті, віднедавна ми знову друзі та союзники в битвах за землю, де він згодом оселився. Після завершення тієї справи він попросився поїхати зі мною, щоби допомогти мені владнати власні справи й проблеми Амбера. Тепер він нічого не винен був мені, а я йому — якщо в таких справах взагалі доречні порахунки. Таким чином, нас пов'язувала тільки дружба, а вона значно сильніша за всі борги та поняття честі: іншими словами, це дозволяло йому чіплятися до мене навіть з такими питаннями, за які я й Рендома послав би до біса, якщо вже вирішив тримати це в таємниці. Я збагнув, що мені не слід дратуватися, адже всі його поради — абсолютно щирі. Найімовірніше, в мені прокинулося давнє, породжене військовим життям почуття, пов'язане з раннім етапом наших стосунків, а також нинішнім станом речей: я не люблю, коли у моїх наказах і ухвалах сумніваються. Можливо, насправді мене куди більше дратував той факт, що останнім часом він висловлював забагато обґрунтованих припущень, до яких мав би дійти я сам. Ніхто не любить визнавати, що його образа заснована на таких речах. І все ж... хіба тільки це? Звичайнісінька проекція невдоволення через особисту невідповідність? Давній армійський рефлекс щодо непогрішності моїх рішень? Чи, може, це було щось глибше, що тривалий час хвилювало мене, а тепер почало виходити на поверхню?

— Корвіне, — промовив Ґанелон. — Я тут трохи помізкував...

Я зітхнув.

— Так?

— ...щодо сина Рендома. Зважаючи на те, що на вас усе гоїться, як на собаці, я припускаю, що він таки вижив і вештається десь неподалік.

— Мені б хотілося так вважати.

— Не квапся.

— Що ти маєш на увазі?

— Підозрюю, він дуже мало спілкувався з Амбером і рештою родини, коли зростав у Ребмі.

— Я також вважаю саме так.

— По суті, крім Бенедикта — і Левелли, ще в Ребмі — єдиний очевидний контакт був у нього лише з тими, хто штрикнув його ножем — Блейзом, Брандом і