Читати книгу - "Вибрані твори"

Ох, ті млини двоповерхові, ті питлі на димчастих, із сльозою, гранітних підмурках, ті колеса у зеленаво-синьому зітханні спіненої води! Вони і заколисували і в снах шуміли Карпові. І прокидаючись, ще довго наяву бачив чудесні видіння; м'яким гулом одзиваються важкі крупчасті жорна, струмками, потоками пливе ядерна пшениця, а поміж тими потоками зерна, як живі, проскакують, двоячись в очах, веселі червінці. Він, Карпо, не дурний у великі чини лізти — досить із нього і начальника кущової поліції.

Непевне багатство, що тече невидимими каналами чи лежить за його зором, не приваблювало молодого Варчука. Він хотів такого, щоб його можна було побачити оком, потримати в руках, стати на нього обома ногами. А таким багатством для Карпа були земля, млини, а не гонитва за чинами. То Крупяк — інша річ. Той тільки про своє підвищення думав і весь час нарікав на якогось дурнуватого полковника, що, на жаль, був радником у націоналістичного «провода». Крупяк в товаристві групи націоналістів якось їдко висміяв полковника, а хтось з послужливих доніс про це. І «блискуча» кар'єра Крупяка затьмарилась новою хмарою: замість начальника окружної допоміжної поліції його посадили тільки на район.

Раз навіть вирвалося в нього:

— Дурний, що не з того кінця вчепився за свою долю. Треба іншого було «батька» підшукати… Проторгувався. — Але вчасно спохватився: — Ти, Карпе, забудь ці слова. А то ще якась свиня прийме це всерйоз. І так у нас чого-чого, а гризні вистачає. Мало того, що «батьки» не миряться, так ще пішла колотнеча між нами і тими, що на заході відсиджувалися. Ці західники, повір і помовч, справжні єзуїти, вони тільки язиками таляпали, а тепер починають відтирати нас від влади.

Карпо ще одне помітив і в Крупяка, і в усіх націоналістів: були вони всі на один кшталт начинені однаковою начинкою.

«Не люди, а прямо тобі ковбаси одного заводу», — слухаючи різних ватажків «з проводу» та «батьків», насміхався в душі.

В перші дні не міг зрозуміти, чи то вони лукавлять, чи просто по-дурному вірять, що й справді фашист дасть їм самостійну державу. Не треба було і великого розуму мати, щоб зрозуміти, що їм тієї самостійності, як сліпому світу, не побачити. А от трублять про неї без угаву.

«Держи кишеню ширше. Такий уже німець дурний, щоб від такого багатства відмовитися. Краще б уже не крилися, що зв'язав чорт їх із Гітлером одним мотузочком». Але своїми думками ні з ким не ділився: на різні доноси націоналісти були чималими майстрами.

«Поживемо — розкусимо, що й до чого», — думалось. Навіть самому Крупякові не довірявся.

Другого дня з дозволу німецького коменданта села до школи повиганяли на збори селян. Прочитали кілька наказів, і кожен із них закінчувався одним — смертю. Потім довго і красномовно говорив Крупяк про «нові порядки», які заводять вони, націоналісти, при допомозі німців на Україні.

— Слава тобі, боже, слава тобі, боже. Недаремно двадцять років ждали, — похитував головою Созоненко.

— А землю нам, хазяїнам, скоро будуть наділяти?

— Скоро, скоро, — усміхнувся Крупяк. — Будете жити, як і жили колись.

— Ура! — не витримав Созоненко. Але перестарався — не догодив. Крупяк поморщив тонкого носа і строго обірвав:

— Не «ура», а «слава Україні, бо…»

— А вже тепер можна свою землю орати? — перебив хтось, і Крупяк знову поморщив носа і скривив губи: яка, мовляв, невдячність…

— Ні, панове, не можна.

— Чому?

— Іще не розроблена нова земельна реформа. На це буде наказ нашого друга — німецької держави.

— А-а-а… — протягнув хтось злорадно позаду.

— Зараз увесь грунт належатиме громадському господарству. Воно його оброблятиме, даватиме державі податки… Попереджаю, це тимчасове необхідне явище, а далі земля перейде до своїх господарів.

Але і цим Крупяк не втішив навіть завзятих прихильників, що двадцять років виглядали німця.

— Назвали б панщиною, а то «громадське господарство», — заремствували позаду голоси.

— Німецькою панщиною. А фашист обдирати уміє. Цей уміє.

— Та вже з першого дня показав свою науку.

— Цитьте, бо почує хто з їхньої братії, тоді і не відхрестишся і не відмолишся.

Наприкінці обирали старосту села.

— Панове! На нашу думку, і це погоджено з комендантом села, — найкраще обрати старостою розумного господаря Сафрона Варчука.

— Варчука! — гукнуло кілька голосів спереду, і сход боязливо почав розходитися по домівках, залишаючи біля школи споважнілих Крупяка, Варчука і Созоненка.

* * *

Поважно і шанобливо вони входять до хати Супруненка, де тепер розмістився комендант села лейтенант Альфред Шенкель. В сінях на них налітає заплакана і перелякана Супруниха. Побачивши Варчука і Созоненка, відскочила назад, ні слова не відповідає на запитання, мов прокажених, обминає їх, рвучко вибігає на двір.

— Напевне, комендант приставав, — по-змовницькому подивився Созоненко на Варчука, і його червоне обличчя, пересипане потом і добірним ластовинням, розтягнулося в стриманій усмішці.

— Ні, — заперечливо крутнув головою. — Не таке лице у бабів, коли до них пристає мужчина. Ну, пішли з — богом.

Знову натягнули на обличчя статечно шанобливі маски і, згинаючись ще на порозі, увійшли до хати.

З другої кімнати чулось занепокоєне, часте кудкудакання квочки, жалібний писк курчат і шаркання підошов по підлозі.

Поскидали шапки, нерішуче прокашлялись. Созоненко рукавом витер піт і виструнчився, піднімаючи голову.

З напіввідчинених дверей виглянула продовгувата, білочуба голова коменданта. В одній руці тримав затиснуте па саму шийку неслухняне курча, у другій — закривавлене шило.

— Прошу до себе, — розтягуючи слова, привітно закивав до них головою.

І те, що побачив Созоненко, здивувало, неприємно вразило його і пояснило, чому так перелякано вибігла жінка з хати. Посеред кімнати, опустивши до самої підлоги зозулясті крила, бігала гострогруда курка. Замість очей у неї, мов дві брусниці, червоніли живі криваві ранки; кров із них текла на крапчасте підборіддя, падала на землю. Осторонь, неприродно опустивши голівки до ніг, кружляли курчата, також із виколотими очима.

— Хочу спостерігати, як фони шитимуть без очей. Інтересно, — засміявся балакучий лейтенант, але при гостях не продовжував свого досліду — випустив курча на землю, а закривавлене шило старанно витер ватою і поклав на вікно.

«Це ж йому все одно що курча, що людину замордувати. В цього рука не здригнеться», — з потайним побоюванням і повагою поглянув Созоненко на ніздрувате обличчя лейтенанта.

Було воно довгасте і однаково заокруглене з двох боків, схоже на добре вибілену сонцем перестиглу диню. Рідкий білий чуб спадав на безбарвні широкі, в сосонку, брови, біля носа