Читати книгу - "Українська мала проза XX століття"

Воно почалося, нове життя! Яка радість, який спокій! Шлунок задоволено, і моя душа шугає над світом, як духотворець.

Тепер я більше ніж коли дивуюся з неспритності й неталановитості жінок, що не змогли скористати з тих прекрасних обставин, що в них вони так довго пробували. Протягом століть жінка була в такому становищі, як я тепер, — на утриманні, — мала змогу не турбуватися про хліб — і куди вона повернула свій дух? Чи піднесла вона свою душу на височінь? Чи утворила вона хоч що-небудь?

Леле! Вона була тільки самичка, маленька самичка, що не вигадала кращого, як змагатись до рівноправності. Я маю жаль до жінок — вони нещасні: те, до чого їм треба було б іти, лежить уже позад них. Чи не гадають вони знайти щастя на новому шляху? О, чоловік давно вже йде цим шляхом, а щастя ще не знайшов!

Я почуваю себе, мов немовлятко в колисці, я ніби ссу великі груди існування. Мене колише життя, що я бачу, і його гармидер співає мені пісню. Я ніби стою на височезній горі, й біля ніг моїх — хмари й земля. А поруч — сонце, якому моляться, і я можу обняти його, як брата.

Я споглядаю сам себе. Там, на базарі, де моя подруга продає пиріжки, — сварка, лайка, заздрість, брехня, — а я виростаю з цього, як холодна хризантема на угноєній землі… Так де-не-де на ланах життя повстаємо ми, самотні, пишно-холодні квітки, і вдивляємось у самих себе, як у безодню світла і тіні.

Уже вечір. І в мені сутеніє, скрізь запалюються живі вогні, мов світляки серед лісу. То — спогади.

Я люблю цей час, коли душа моя, мов усіма забута бабуся, розкладає свої довгі пасьянси з запилених карт. І тимчасом як удень здається, що не маєш минулого, ввечері певний, що майбутнє не існує. Ніби стежку, що нею йшов був, уже скінчено, й ти сів спочивати під тінявим деревом і не маєш уже куди йти. Тоді береш книгу власного життя й поволі перегортаєш її сторінки. І щораз робиш це, ніби востаннє, і прощаєшся з кожним рядком, як назавжди.

Ось я маленький, ось край, де я народився. А он я — юнак, он дівчата, що я їх був кохав. Я здіймаю капелюха: прощайте! Ви несли мені радощі й болі, але я дякую вам за те, що ви були.

Я перегортаю сторінки минулого, і на душу мені ллється тепла вода. А душа моя прибирається в біле й збирається на похід по всесвіту, щоб бачити все й усе вмістити.

Сум кладе мені на обличчя м’які пучки. Хай же напахчить він мене, хай омиюся в ньому з насолодою, як мандрівець в оазі серед пустелі!

Бо то сум веде душу в безкрає!

1927 р.

Юрій Яновський

27 серпня 1902 — 25 лютого 1954

Юрій Яновський — надзвичайно ніжний, тендітний творчий організм. Тим жорстокішою була його творча і людська драма: у пізньому Яновському важко впізнати того неоромантика, яким його полюбили читачі 1920-х рр. В тоталітарних обставинах яскраві особистості видаються єретиками — а далі починається історія їх «приборкання», чи й фізичного знищення. Юрій Яновський якимось дивом уник Соловків, але за «свободу» серед сталінської неволі він поплатився оригінальним голосом.

Проте важливо, що цей голос був, і його чули! Чули ті, хто читав новелістичну збірочку Яновського «Мамутові бивні» (1925 р.), хто захоплювався його, по суті, юнацькими романами «Майстер корабля» (1927 р.) та «Чотири шаблі» (1929 р.). У молоді роки Юрій Яновський був замріяним читачем Дж. Конрада, Дж. Лондона, А. Бірса, Р. Кіплінга. Мабуть, через те його вважали українським «кіплінгіанцем», закоханим у море, екзотику далеких країв, незвичайних героїв… У новелі «Мамутові бивні» морської екзотики немає, зате тут є химерне переплетіння історії мамута Віма і кіносюжету 1920-х, є творчі муки митця, який бунтує проти примітиву в мистецтві, є, зрештою, пародіювання тодішніх кіношаблонів.

В чомусь експерименти «Мамутових бивнів» Ю. Яновський продовжив у «Майстрі корабля». Тут використано ту саму сюжетну інтригу: знімається фільм — і повсякденне життя героїв твору на наших очах трансформується в художню реальність. Яновський містифікує читача: старий кінорежисер То-Ма-Кі (головний герой твору) повторює, що він пише не роман, а спогади про кіно-Одесу середини 1920-х, хоча перед нами таки роман! Але… й спогади також: у кожному разі, «Майстер корабля» справді увібрав у себе чимало одеських реалій тієї пори, коли в «Голлівуді біля Чорного моря» на посаді головного редактора працював сам автор, Юрій Яновський.

Він любив літературну гру, як і його друзі з ВАПЛІТЕ, передусім — Микола Хвильовий. Якби не Хвильовий, навряд чи ми мали б новелу Яновського «Історія попільниці», збудовану мовби «за Хвильовим», який любив інтригувати читача загадковою історією якогось предмета, що розкручується як сюжет оповідання. Так і тут: на столі робітфаківця — череп-попільниця; хочете знати таємницю цієї дивної попільниці? А далі починається love story — з «підступністю і коханням», із демонічною красунею Оксаною Полуботок, пригодами, руїнами гетьманської садиби, а головне — дуже характерним для Яновського-новеліста психологічним конфліктом почуття і обов’язку, в якому гору бере все ж обов’язок. Трагедія, художні варіанти якої не раз можна зустріти в українській літературі 1920-х pp.

Свого часу Яновський навчався в Єлисаветградському реальному училищі. Старший за нього на п’ять років Євген Маланюк, який також навчався в цьому закладі, згодом, у 1954 p., прощаючись із-за океану зі своїм земляком, назвав його Юрієм Третім. Першим у цій Маланюковій літературній ієрархії був Юрій Липа, другим — Юрій Дараган. Яновського, отож, він вважав художником великої сили, розуміючи, що такі речі, як «Чотири шаблі», «Майстер корабля», як десяток ранніх новел письменника, не можуть піти в небуття.

© Володимир Панченко, літературознавець, професор

Національного університету «Києво-Могилянська академія» (Київ)

Історія попільниці

У робфаківця на столі стоїть попільниця. Зовнішнім виглядом, білою фарбою вона нагадує плисковату морську мушлю. В дійсності ж — це кістка з лоба чоловіка.

Курять тут у день Жовтневих спогадів махорку й докурюють до жовтих двох нігтів. Задумливо гуляє по кімнаті синь. Вечір загляне через плече сусіди. Тоді сміливо гаси «бичка» у попільниці й залиши його там, де був колись і мозок. Обмахни з очей дим і рішуче покрути в кімнату електрики. Потім прочитавши: «О. Полуботок 7.XI 19р.», пошли свої спогади в долину минулого.

1

Звук