Читати книгу - "Твори. Том 1"

Вона здивовано і навіть трохи злякано чекала, не наважуючись заговорити з ним, і тільки потім, коли він опинився біля її ніг, підвів голову і, все ще стоячи навколішках, обняв її обома руками, спитала:

— Що це з тобою сьогодні?

Він відповів:

— Я ж тебе втрачаю, Ліано!

Вона втопила пальці в густе волосся друга, підняла його голову і, нахилившись, поцілувала в очі.

— Чому втрачаєш? — спитала, довірливо всміхаючись.

— Бо завтра ми розлучаємось.

— Розлучаємось? Ненадовго, коханий.

— Хто знає! Тих днів, що були тут, уже не повернути.

— Будуть інші, такі ж чудові.

Вона підвела його, повела під дерево, де він стояв, чекаючи її, посадовила біля себе, трошки нижче, щоб можна було покласти руку йому на волосся, і заговорила серйозно, як розважлива, палко закохана й рішуча жінка, яка все передбачила, чуттям угадала, що треба робити, і на все зважилась.

— Слухай, любий, у Парижі я зовсім вільна. Вільям ніколи не цікавиться мною. Йому вистачає своїх справ. Ти не одружений, і я приходитиму до тебе. Приходитиму щодня, коли вранці, до сніданку, а коли ввечері, а то слуги теревенитимуть, що я виходжу в один і той самий час. Ми зможемо зустрічатися так само, як тут, навіть частіше, бо гам нічого буде боятися цікавих.

А він, поклавши голову їй на коліна і обіймаючи за стан, знай повторював:

— Ліано, Ліано, я втрачаю тебе! Відчуваю, що втрачаю!

<адїї трошки дратувала ця нерозумна туга, дитяча туга такого сильного чоловіка, тоді як вона, така слабка порівняно з ним, була така певна себе, певна того, що їх ніщо не розлучить.

Він прошепотів:

— Якби ти згодилась, Ліано, ми втекли б разом, поїхали б далеко-далеко, в чудовий квітучий край і там кохалися б. Скажи тільки слово, і ми сьогодні ж увечері поїдемо, хочеш?

Але вона тільки знизувала плечима, з легкою досадою, трохи невдоволена тим, що він її не слухає, бо зараз було не до мрій і ніжних пестощів. Зараз треба було виявити рішучість і обережність, знайти спосіб і далі кохатися, не збуджуючи ніякої підозри.

І Христіана почала знову:

— Слухай, любий, нам треба все добре обміркувати, щоб не було якоїсь необачності чи помилки. Насамперед, чи ти впевнений у своїх слугах? Найбільше треба боятися доносу, анонімного листа до мого чоловіка. Сам він нізащо не догадається. Я добре знаю Вільяма…

Вона вже двічі згадала його, і це раптом роздратувало Поля.

Він сердито сказав:

— О, не говори мені сьогодні про нього!

Вона здивувалась.

— Чому? Треба ж… О, запевняю тебе, йому зовсім байдуже до мене.

Вона відгадала думку Поля.

В ньому прокидалися невиразні, ще не усвідомлені ревнощі. І раптом, ставши навколішки, він схопив її за руки:

— Слухай, Ліано… — Й замовк. Не наважувався висловити свою тривогу, ганебну підозру, що зародилась у ньому, не знав, як про це сказати. — Слухай… Ліано… А як ти з ним?…

Христіана не зрозуміла.

— Ну… ну… Дуже добре.

— Так… я знаю… Але… слухай… зрозумій мене як слід… Це ж, твій чоловік… зрештою… і… і ти не знаєш, скільки я думаю про це останнім часом… Як це мене мучить… як терзає… Розумієш… га?

Вона якусь мить мовчала, потім раптом збагнула, про що йдеться, і в пориві щирого обурення палко заговорила:

— О любий… як ти міг… як ти міг подумати?.. Я ж уся твоя… чуєш?.. Тільки твоя… бо люблю тебе… О Поль!..

Він знову схилив голову молодій жінці на коліна і ледь чутно промовив:

— Але ж… зрештою… Ліаночко… Він же… Він же твій чоловік… Що ж ти зробиш?.. Ти подумала про це?.. Скажи!.. Що ти зробиш сьогодні ввечері… або завтра… Ти ж не можеш… завжди, завжди казати йому «ні»…

Вона так само тихо відповіла:

— Я запевнила його, що вагітна, і… і цього йому досить… О, це для нього не так важливо… справді… Годі про це, любий, ти не знаєш, як це мене ображає, як мені боляче. Вір мені, бо я люблю тебе…

Він уже не ворушився, — вдихаючи запах парфумів, цілував її плаття, а вона легкими пальцями ніжно гладила його лице.

І раптом сказала:

— Треба повертатись, а то помітять, що нас обох немає.

Кріпко, до болю стискуючи одне одного в обіймах, вони попрощались; і вона пішла перша, бігла, щоб скоріше повернутись, а він сумно дивився їй вслід, так, неначе разом з нею зникали і його щастя, й усі надії.

Частина друга

I

На перше липня наступного року Анвальський курорт став майже невпізнанним.

На вершині пагорба, що стояв посеред долини, між двома її виходами, тепер височіла будівля в маврітансько-му стилі з золотим написом на фронтоні —«Казино».

Гайок на схилі до Лімані перетворили на невеличкий парк. Вздовж усієї будівлі, здіймаючись над широкою Овернською рівниною, тяглася тераса, яку підтримував мур, оздоблений великими вазами під мармур.

Нижче, поміж виноградниками, видніло тут і там шість дач з лакованими фасадами. Величезна біла будівля на південному схилі здалека вабила подорожніх, що помічали її аж од Ріома. То був «Гранд-отель Монт-Оріоля». А якраз під ним, біля самого підніжжя пагорба, серед саду, в якому тік струмок з міжгір'я, стояв чотирикутний, простіший, але просторий будинок, де хворим пропонува-лрсь чудодійне одужання, обіцяне в брошурі доктора Латона. На фасаді було написано: «Води Монт-Оріоля». На правому крилі дрібнішими літерами: «Гідротерапія. Промивання шлунка. Ванни з проточною водою». А на лівому — «Інститут механічної лікувальної гімнастики».

Все це було нове, сліпучо-біле, блискуче. Там же працювали робітники — малярі, водопровідники, землекопи, — хоч водолікарня вже місяць як була відкрита.

І успіх уже з перших днів перевершив усі сподівання засновників. Три видатні лікарі, три славнозвісні професори — Ма-Русель, Клош та Ремюзо — взяли новий курорт під своє заступництво й погодились пожити якийсь час у віллах, збудованих Бернським товариством переносних дач, які адміністрація надала їм.

Це так впливало на людей, що хворі просто посунули на курорт. «Гранд-отель Монт-Оріоля» був повен.

Хоч водолікарня почала працювати ще на початку червня, офіційне відкриття курорту відклали