Читати книгу - "Коли курява спаде"

На вулиці я побачив кількох новоприбулих китайців, однак не міг зрозуміти, хто з них має колір. Я тільки визначив, що в двох нових магазинах прикажчики, вдягнені в тибетський одяг, насправді є китайцями. У корчмі, яку я часто відвідував, господар спитав мене, що я шукаю на вулиці. Я розказав йому.

— Думаєш, вони намажуть кольором обличчя? — спитав він. — Той колір вони носять у серці.

— Ну тоді я їх не впізнаю.

Відтак я сів там випити горілки. Ще я пожартував із ним, сказавши, що якби його молодший брат був тут, він би якраз у ці дні наклав руки на туси Мерці й помстився йому.

— Якщо та помста неодмінно має відбутися, то зараз для неї — найкраща можливість, — сказав я.

Корчмар зітхнув і сказав, що не знає, куди втік його брат.

— Але ж і ти можеш це зробити, — сказав я.

— Якщо я дізнаюся, що брат уже помер, або він не схоче продовжувати цю справу, тоді я за неї візьмуся. Таке ми з братом встановили правило.

Від іншого їхнього правила в мене по спині пробігав холодок: якщо туси Мерці помре перше, ніж вони до нього дістануться, то наступний туси Мерці, тобто я, автоматично стане об’єктом їхньої помсти, адже вони повинні вбити справжнього туси Мерці, тільки тоді помсту за їхню родину буде зараховано.

Я тоді злякався й запропонував відрядити людей, які б допомогли братам порішити з туси Мерці. Корчмар розсміявся й сказав:

— Друже мій, ти справді дурень, інакше чому ти не здогадався вбити мене й мого брата?

Дійсно, така ідея не спадала мені на думку.

— Відтак, — сказав корчмар, — тобі теж не потрібно хвилюватися, що я колись тебе вб'ю.

Він провів мене аж за двері й там додав:

— Ти, паничу, маєш багато справ, тож повертайся й займайся ними.

Поки ми тут з ним говорили, прийшла очільниця будинку розпусти, щоб запросити мене до себе. Вже здалеку почувся сміх дівчат і рипуча музика з патефону, а в обличчя війнуло жаром, що мав запах вареного м'яса з горошком. Я сів у великій залі внизу, однак їсти нічого не схотів, мені також не хотілося чіпати дівчину, яка сиділа в мене на колінах. Я відчував у повітрі запах сифілісу. Я просто сидів, у мене на колінах сиділа чиста дівчина, й ми слухали очільницю, яка розповідала смішні історії про туси в будинку розпусти. Навіть її підлеглі дівчата, слухаючи про кумедні події, що сталися з ними ж самими, почали дурнувато гиготіти, однак мені вони не здавалися смішними.

Я спитав в очільниці будинку розпусти про китайців, які мають колір. Вона розсміялась і сказала:

— Мають вони колір чи ні, білі вони чи червоні, — у мене тут усі стають однакові. — Вона ще сплюнула на землю й додала: — Тьху на них! Чоловіки, якого б кольору вони не були, нічим не відрізняються один від одного. Окрім панича, звичайно.

— А що таке з паничем?

Вона витягнула з зубів нитку м'яса, скинула її на землю, давши щиглика, й сказала:

— Таких, як панич, чоловіків — ніби й дурних, але й не зовсім дурних, — я не знаю.

Вона говорила таким тоном, ніби бачила в житті чоловіків усіх можливих кольорів. Фу, смердюча сифілітичка!

Я вийшов з того великого будинку розпусти й щосили плюнув на землю.

Здалеку безмовно налетів маленький вихор і здійняв у повітря куряву, аркуші паперу й сухі травинки по всій вулиці, прямо під ясним сонцем, тож вони залопотіли в повітрі, як розгорнуті прапори. Багато людей почали плювати в його напрямку, водночас ховаючись від нього. Адже всі казали, що у вихорі живуть злі сили. А ще казали, що людська слина найбільш отруйна, її навіть злі сили бояться й тікають. Проте вихор тільки набирав сили. Зрештою, з великого будинку вибігли декілька дівчат і підняли свої спідниці, показавши вихору квіти сифілісу між своїми стегнами. Тоді вихор упав на землю й зник. У мене на душі було порожньо. Я подумав, це тому, що я не знайшов кольорових китайців, інакше порожнє місце швидко б заповнилось.

Якраз коли я почав шукати, куди зник буревій, мене знайшли мої слуги.

Моя дружина втекла з туси Вангбо.

Соднам Г'ялцен із великою групою людей сіли на коней і поїхали навздогін, не очікуючи мого наказу. Їхній загін вилетів, як вихор. Вони мчали на південь без перепочинку три дні, однак так і не помітили жодних слідів туси Вангбо й моєї дружини. Повернувшись із пустими руками,