Читати книгу - "Сини змієногої богині"

Скіфські вожді та царі довго не жили (за винятком хіба що Атея, який дотягнув до дев’яностолітнього рубежа) – гинули або у військових походах та війнах чи територіально-прикордонних сутичках за пастівники та виясняючи сусідські відносини. Гинучи, сподівалися ще пожити в іншому світі, поцарювати-повладарювати й там. Але на відміну від, наприклад, давніх єгиптян, скіфи старих владик своїх (як і взагалі, старих людей, батьків і дідів) шанували – за мудрість (якщо вона була) чи за звагу-відвагу та військову кмету – як того ж Іданфірса, переможця перського царя Дарія.

А ось згадані єгиптяни в давні-предавні часи мали звичай після певної кількості літ правління піддавати старих фараонів – якщо вони барилися в цьому світі – насильницькій смерті. Тоді вірили, що від сили й снаги владаря залежить родючість земель, процвітання Єгипту і взагалі благополуччя і благоденство народу. Тож коли бачили, що сила фараона з роками починає слабнути, він дряхліє, його вбивали, і робили це – страту – урочисто. Звичайно ж, всупереч волі нещасного фараона, якому так не хотілося відправлятися у світ предків при допомозі золотої петлі-зашморгу. Але мусив підкорятися – такий був тодішній (і вже тоді віковічний) звичай. Задушивши дідугана-фараона, урочисто ховали його в гробниці – царствуй, мовляв, на тому світі скільки захочеш, а в цьому на звільнений трон садовили молодого фараона при силі та здоров’ї. Але фараони бунтували проти примусової смерті. І зрештою, цей варварський звичай був замінений релігійно-магічним обрядом, обновленням царської влади – так званим «святом Сед». Суть його полягала в тому, що старий фараон здійснював жертвоприношення богам Нижнього та Верхнього Єгипту і влаштовував на очах підданих забіг – біг стометрівку. Вона мала символізувати, з одного боку, що силу фараон ще має, а з другого – своєрідну його втечу від старості. Після забігу, якщо владика ще міг бігти, його заново коронували на царство і він царював (фараонив) уже до своєї природної смерті. До всього ж під час цієї церемонії – її остаточно утвердив Джосер – фараон ототожнювався з богом мертвих Осирісом, який був убитий, а потім відродився для безсмертя. Обожнений фараон сподівався, що після такої церемонії його життя теж буде обожнюватись і відновлюватися вічно.[87] Але з часом і цей звичай фараони, відчувши свою силу, відмінили і царювали собі доти, доки за ними не приходила Та, що з косою – інтернаціональна баба (тітка, жінка) і не забирала його на той світ – у заздалегідь споруджену грандіозну гробницю, звану пірамідою. І про «свято Сед», коли вбивали старого владику, аби замінити його молодим, всі з часом просто забули.

Скіфські вожді та царі, з яких ми й почали мову в цій главці, царювали до старості. Якщо, звичайно, доживали до неї, що траплялося вельми і вельми рідко за того небезпечного життя, коли війни були чи не постійно і вважалися такими, без яких неможливе життя. Правда, їм частенько допомагали перебратися у курган на вічне життя в потойбічному світі суперники в боротьбі за владу. Чи й близькі та рідні. Як те сталося із згадуваним тут царем Атеєм, який, ведучи постійно війни, особливо на заході свого царства, зумів досягнути дев’яноста з чимось літ. Жив би й ще, мо’, й переступив би поріг сторіччя, якби не рідний син. Йому набридло чекати, доки батько помре і трон перейде до нього, тож рідний синок під час бою з греками, скориставшись моментом, пустив рідному батечкові й цареві стрілу в потилицю. Щоб самому хутчій стати царем… А втім, цікавих відсилаю до свого роману «Смерть Атея», що був виданий у 1990 році дніпропетровським видавництвом «Промінь».

У Стародавньому Римі в число офіційно узаконених культів (це ще до християнства і в перші століття християнства) входило до мільйона (!!!) богів і божків. Влада не забороняла поклонятися нікому з них, але за умови, якщо сектанти не піддаватимуть сумнівам божественну сутність імператора та його політичні повноваження.

У Скіфії кількість богів та божків і божеств була лічена, але кожен сколот вільним був вибирати собі того чи того бога й божка для поклоніння. За умови, звісно, що він шануватиме царя і не піддаватиме сумнівам його божественне походження і завжди клястиметься (найвища клятва) царським домашнім вогнищем. Святотатців жорстоко карали. А виявляли їх ворожбити.

«Як у скіфів занедужає цар, то кличуть трьох найкращих ворожбитів, і вони ворожать (з допомогою в’язанок вербового пруття. – В. Ч.). Найчастіше вони кажуть, що той і той громадянин поклявся неправдиво царським домашнім вогнищем і вказують того громадянина. А у скіфів є звичай клястися царським домашнім вогнищем, якщо хочуть поклястися найбільшою присягою. Відразу ж беруть того чоловіка, що мав – за вказівками ворожбита – поклястися фальшиво царським домашнім вогнищем, і приводять його. Ворожбити говорять йому в очі, що з ворожби виходить, нібито він поклявся царським вогнищем і через те нездужає цар. Він (оскаржений) борониться, каже й запевняє, що не присягав. Якщо він опирається, цар кличе ще подвійну кількість ворожбитів. Якщо й вони, поглянувши на ворожбу, обвинувачують його (оскарженого)