Читати книгу - "Книги Якова, Ольга Токарчук"

Помирає також найстарший Лабенцький, Моше: його молода дружина Тереска овдовіла на останніх місяцях вагітності. Казали, щоразу, коли в домі хтось умирав, на дах сідав великий чорний крук. Ніхто не мав сумніву: то була дія прокляття, потужного і зловісного. Відколи помер Моше Лабенцький, який вмів знімати хереми й завертати їх до їхнього джерела, всі почуваються беззахисними. Їм здається, що тепер вони всі загинуть. І згадують про Хаю Гіршеву, тепер чи то Лянцкоронську, чи то Рудніцьку, пророчицю. Їмость Хана сама пише до неї листа з палким проханням провістити, що буде далі. Висилає двох посланців: одного — з листом до Якова в Ченстохову, другого — з посланням до Хаї та цілого товариства у Варшаві. Але відповіді нема. Посланці наче крізь землю провалилися.

Хаїне ворожіння

Коли Хая промовляє чужими голосами, перед нею завжди лежить складно розмальована дощечка. На ній зображені різні таємничі знаки і щось схоже на дерево сефірот, лише помножене на чотири; воно нагадує надзвичайно багато оздоблений хрест або якусь небувалу чотирикрилу сніжинку. Хая розкладає на ній фішки, зроблені з хліба; в них увіткнуті пір’їнки, ґудзики, насінини, кожна виглядає химерно, наче людська фігурка, але якась карикатурна, непристойна. Ще в Хаї є дві гральні кісточки: одна з цифрами, друга з літерами. На дощечці намальовані якісь кола, але вони трохи незугарні, межі між ними затерті, невиразні, літери й знаки розкидані, в кутках видно зображення тварин, сонця й місяця. Є собака і велика риба, схожа на коропа. Дошка, мабуть, стара, бо фарба в деяких місцях геть полущилася, і невідомо, що там було намальовано.

Хая грається кісточками, перекидає їх у долонях, довго вдивляється в дошку — ніколи не відомо, скільки це триватиме, — а потім її повіки починають тремтіти, здригатися, і кісточки котяться, вказуючи на відповідь. Згідно з цим ворожінням Хая розставляє фігурки на дощечці, шепоче щось до себе, пересуває їх пальцями. Змінює їхнє розташування, одні відкладає набік, виймає звідкись інші, ще чудернацькіші. Збоку ця дивна гра здається геть незрозумілою, бо конфігурація на дошці постійно змінюється. Роблячи ці дивні речі, Хая весь час балакає: про дітей, про якість цьогорічного повидла, розпитує про здоров’я родичів. Потім раптово каже тим самим тоном, яким щойно розповідала про повидло, що помре король і настане безвладдя. Жінки перестають готувати галушки, спиняються діти, які досі ганяли довкола столу. Хая придивляється до своїх фігурок і знов каже:

— Новий король буде останнім королем Польщі. Три моря заллють країну. Варшава перетвориться на острів. Молода Лабенцька помре під час пологів, але народить дівчинку, яка стане великою княжною. Якова звільнять найбільші вороги, і зі своїми найближчими він муситиме утекти на південь. Всі ми, що перебуваємо в цій кімнаті, житимемо у великому замку над широкою рікою, ходитимемо в коштовних шатах і забудемо свою мову.

Здається, сама Хая здивована тим, що каже. У неї смішний вираз обличчя, ніби вона тамує сміх або намагається зупинити слова, що зриваються з її вуст. Кривиться.

Маріанна Воловська, яка розкладає по кошиках яйця, каже:

— Я казала вам. Ми всі повернемося до Іваного і там побудуємо свої палаци. Та велика ріка — то Дністер.

Хитаються підвалини Едому

Після смерті короля Авґуста III у жовтні 1763 року дзвін б’є цілий день. Ченці змінюють один одного на дзвіниці, а натовп прочан, не надто численний цієї пори через погоду і хаос у країні, раптом падає ниць, охоплений страхом: усі лежать на землі, розкинувши руки, так що з подвір’я до костелу неможливо пройти.

Яків дізнається новину від Роха, який з’являється негайно і каже наче з якимось задоволенням:

— Буде війна. Нема сумнівів. Знов усіх покличуть, бо ніхто вже не дбає про цю католицьку державу. Лише всілякі невірні та відступники поглядають на неї ласим оком.

Якову стає шкода цього старого чоловіка, і він дає йому кілька ґрошів, щоб він, як завжди, передав листи, оминаючи монастирську цензуру, тобто виніс їх до містечка і там передав Шмулеві. Йому теж була б до смаку війна. Потім іде до настоятеля поскаржитися, що братчики не передають йому харчів з містечка та інших речей, зокрема тютюну. Він знає, що настоятель нічим не зарадить. Яків скаржиться так щочетверга. Але цього разу настоятель узагалі його не приймає. Яків тремтить від холоду, чекає, аж доки сутеніє. Потім настоятель іде на вечірню месу й минає його мовчки. Яків, високий і худий, загорнутий у кирею, повертається, змерзнувши, до своєї кімнатки біля вежі.

Ввечері, щедро віддячивши сторожі, до Володаря прослизає Матушевський, і вони разом пишуть лист. Рука Матушевського тремтить від холоду, коли він пише вгорі аркуша: «Нунцієві Вісконті». В листі буде ще чимало гучних імен. Написати його треба зараз, коли через смерть короля хитається старий лад і народжується щось нове. Все звичне перевертається догори дриґом, чорне стає білим і навпаки. Зараз, доки новий порядок ще не встановився, доки ще не запрацювали нові канцелярії і колись непорушні закони розм’якли, наче сухий хліб у воді, а всі, хто досі перебував на самій верхівці, розгублено роззираються, з ким тепер об’єднатися, а кого перестати помічати, — саме зараз цей лист має шанс. Яків домагається свободи. І навіть якби нунцій вирішив, що звільнення Якова передчасне, він просить втрутитися, бо у в’язниці — тіснота і злигодні. Монахи відбирають усі передачі, що приходять від родини та друзів, не випускають на свіже повітря; два роки в холодній темниці похитнули його здоров’я. А він же — ревний католик, відданий вірі, а завдяки близькості Пресвятої Діви його віра, що й так була потужною й чистою, ще зміцніла.

Вони завершують цю частину листа, але залишається найважливіше. Вони не надто уявляють, як про це написати. Мучаться цілий вечір, спалюють кілька свічок. Під ранок готова й друга частина. Ось як вона звучить:

Звертала вже увагу Свята Церква на фальшивість звинувачень, буцімто євреї використовують християнську кров. І хоч упало на наші плечі вже чимало нещасть, до них додалося ще одне, позаяк