Читати книгу - "Девід Копперфілд"

Тоді обличчя моєї гарненької Дори ставало сумним, і вона знову дула свої губки брунькою, немов вважала за значно краще затулити мої вуста поцілунком.

— Чи знала б ти, як треба купувати м'ясо, серденько? — наполягав я іноді, коли знаходив у собі сили лишатися непохитним.

Тоді Дора трохи замислювалась, а потім з тріумфом відповідала.

— Авжеж, м'ясник сам знає, як її продати, а мені навіщо треба знати? Ах ти, дурненький хлопчику!

Тож коли я одного разу спитав Дору, зазираючи до книжки, що б вона зробила, коли б ми вже одружились, а я сказав їй, що хочу скуштувати якоїсь доброї ірландської страви, приміром, битого м'яса під соусом, вона відповіла, що наказала б куховарці приготувати саме цю страву. Розв’язавши питання таким чином, вона обійняла мою шию своїми рученятами і засміялася так чарівно, що я весь розтанув у блаженстві.

Отже, кухарська книжка була приречена здебільшого на те, щоб лежати в кутку, а Джіп мав стояти на ній на задніх лапках. А втім, Дора була така задоволена, коли тренувала Джіпа ставати на цей п’єдестал з рейсфедером у зубах, що я ладен був з тією ж метою купити їй ще один примірник кухарської книги.

І ми знову поверталися до гітари, до малювання квітів, до пісень про те, що ніколи не кинемо танцювати, тра-ля-ля, тра-ля-ля, і на цілий тиждень знову ставали щасливими. Іноді в мене з’являлося бажання натякнути міс Лавінії, що вона занадто вже пестить володарку мого серця; але іноді, на своє власне здивування, я сам вдавався до цього гріха та починав поводитися з нею, як з іграшкою — це, щоправда, траплялося не дуже часто.

IV. Лихо

Я відчуваю, що не моя справа згадувати, — хоч би цей рукопис і був призначений лише для моїх очей, — як завзято працював я над тією жахливою стенографією, які швидкі успіхи мала моя праця, підсилена почуттям глибокої відповідальності перед Дорою та її тітками. Я додам лише дещо до того, що вже писав про свою наполегливість у той період мого життя, про терплячість і безнастанну енергію, які в той час почали визрівати в мені і які, наскільки можу судити про себе, складають єдину міцну сторону в моєму характері, якщо в мене є хоч одна; додам лише, що в цій енергії і наполегливості знайшов я джерело мого успіху. Мені дуже щастило в життєвих справах; багато людей працювали ще впертіше за мене, але їхні успіхи й наполовину не могли дорівнятися до моїх; та я ніколи не міг би досягти того, чого досяг, якби не призвичаївся до пунктуальності, порядку та дбайливості, якби не вирішив зосереджувати всі свої думки лише на одному предметі водночас, зовсім не думаючи про інші складні справи, які чекали на мене після цієї праці. Бог свідок, я пишу це не для самовихваляння. Людина, яка переглядає своє життя, як я переглядаю своє, переходячи тут від однієї сторінки до іншої, чинила б дуже несумлінно, якби стала запевняти, що вона не закопала в землю жодного таланту, не змарнувала жодної нагоди на шляху до загального і свого власного добробуту, і що в серці її ніколи не відбувалася боротьба між знадливими почуттями, які здатні звернути нас з правильного шляху. Я визнав одверто, що зловживав у своєму житті багатьма природними дарами, але смію заявити на користь собі, що, беручись до якоїсь роботи, я намагався виконати її добре, і чому б не була присвячена моя праця, я віддавався їй цілком, всіма силами своєї душі. Як у великих, так і в малих справах я завжди лишався вірним самому собі. Ніколи не вважав, щоб якогось природного чи набутого таланту було досить без посиленої і постійної енергії, необхідної для досягнення будь-якої мети; і жорстоко помиляється той, хто думає, що можна зробити щось без важкої і наполегливої праці. Нема на цьому світі таких прикладів! Щасливий талант і щасливий випадок можуть правити за дві опори драбини, що по ній вибираються нагору деякі люди; але щаблі цієї драбини повинні бути зроблені з міцного матеріалу, здатного протистояти руйнівній силі спротиву. Де ж знайдеться такий матеріал для людини без характеру і міцної волі? Ніколи не працювати абияк над тим, чому можна віддатися всією душею, і ніколи не принижувати гідності своєї праці, яка б вона не була, — тепер я бачу, що це було моє золоте правило.

Не треба й повторювати тут, наскільки я був зобов’язаний Агнес щоразу, коли намагався узгодити свої вчинки з цим правилом. Моя розповідь з вдячною любов’ю переходить до Агнес.

Вона приїхала погостювати два тижні у доктора. Містер Вікфілд був давнім другом доктора, і доктор хотів поговорити з ним про справи та допомогти. Агнес мала розмову з доктором, коли була в Лондоні минулого разу, тож теперішній її візит разом із батьком мав вирішити їхні справи. Я не дуже здивувався, коли Агнес розповіла мені, що їй доручено підшукати квартиру для місіс Гіп; ревматичні болі цієї старої посилились і вимагали зміни клімату. Не був я також здивований, коли вже наступного дня Урія, як почтивий син, привів свою достойну матусю на нову квартиру.

— Бачите, мастере Копперфілд, — сказав він, коли змусив мене піти гуляти в його товаристві в докторовому саду, — коли людина любить, то людина зав­жди трохи ревнує, принаймні людина хоче не спускати очей з коханої особи.

— До кого ви тепер ревнуєте? — спитав я.

— Дякую, мастере Копперфілд, — відказав він. — Тепер ні до кого особливо... принаймні ні до якої особи чоловічої статі.

— Ви хочете сказати, що ревнуєте до особи жіночої статі?

Він скоса глянув на мене своїми зловісними червоними очима і зареготав.

— Справді, мастере Копперфілд, — сказав він. — Мені слід було б сказати містере, але я знаю, що ви пробачите мою давню звичку... ви такий вкрадливий, що відкупорюєте мене, як пляшку. Добре, я не проти вам розповісти, — провадив він далі, поклавши свою слизьку, мов риба, руку на моє плече. — Я взагалі не дамський кавалер і ніколи не був кавалером із місіс Стронг.

Його очі позеленіли, коли він, хитро посміхаючись, пильно подивився на мене.

— Що ви цим хочете сказати? — спитав я.

— Ні, хоч я і юрист, мастере Копперфілд, — відповів він з гидкою гримасою, — але зараз я хочу сказати тільки те, що сказав.

— А що ви хочете сказати своїм поглядом? — спокійно наполягав я.

— Моїм поглядом? Боже мій, Копперфілде, це суворий допит! Що я хочу сказати своїм поглядом?

— Так, — відповів я. — Вашим поглядом.

Це начебто дуже розважило його, і він зареготав так щиро, як міг. Почухавши підборіддя, він опустив очі й почав говорити:

— Коли я був лише вбогим клерком, вона зав­жди дивилася на мене згори вниз. Вона зав­жди запрошувала мою Агнес до себе і завжди приятелювала з вами, мастере Копперфілд; але я стояв занадто низько, бачте, щоб привертати до себе її увагу.

— Ну, — сказав я. — Припустімо, що так воно й було.

— ...і занадто низько стояв щодо нього, — вів далі Урія, дуже