Читати книгу - "Лялька"

— Але нащо б йому продавати магазин? — питаю я і щипаю себе за коліно, щоб не кинутись на того пустобреха.

— І добре робить, що продає! — озвався Венгрович, вихиляючи не знаю вже котрий кухоль пива. — А чого йому залишатись серед купців, такому панові, такому… дипломатові, такому… новаторові, який продає нам тут нові товари?..

— Мені здається, тут причина інша, — зауважив Шпрот. — Вокульський домагається панни Ленцької, і хоч спочатку дістав одкоша, але тепер знов буває в неї, значить, має якусь надію… А тому, що панна Ізабелла не вийшла б за галантерейного купця, нехай би він був і дипломатом, і новатором…

Перед очима у мене попливли вогненні кола. Я вдарив кухлем об стіл і крикнув:

— Брешете, пане Шпроте! Все чисто брешете!.. Ось моя адреса… — додав я, кидаючи перед ним свою візитну картку.

— Нащо мені ваша адреса? — відповів Шпрот. — Що — вам прислати партію сукна?

— Я вимагаю від вас сатисфакції! — крикнув я, гупаючи кухлем по столі.

— Говорила-балакала! — каже Шпрот і крутить пальцем у повітрі. — Вам добре вимагати сатисфакції, коли ви угорський офіцер. Замордувати чоловіка чи й двох або дати себе порубати на шматки — це вам любе та миле діло… А я, пане Жецький, торговельний агент, у мене жінка, діти й термінові справи…

— Я змушу вас до поєдинку!

— Як то змусите?.. Під конвоєм мене поведете, чи що?..

Якби ви мені сказали щось подібне тверезим, то я пішов би в поліцію, і вам показали б такий поєдинок…

— Ви людина без честі! — вигукнув я.

Тепер він почав гатити в стіл кухлем.

— Хто без честі?.. Кому це ви говорите? Може, я не сплачую векселів, чи продаю неякісний товар, чи збанкрутував?.. В суді побачимо, хто чесний, а хто безчесний!..

— Заспокойтеся! — умовляв нас радник Венгрович. — Поєдинки були в моді колись давно, а не тепер… Подайте один одному руки…

Я встав з-за стола, заллятого пивом, розплатився в буфеті і вийшов. Ноги моєї не буде більше в цьому брудному шинку.

Звичайно, що після такого нервування я вже не міг іти до пані Ставської. Спочатку навіть думав, що цілу ніч не засну. Але якось заснув. А коли Стах другого дня при йшов у магазин, я запитав його:

— Знаєш, що люди балакають? Ніби ти продаєш магазин?..

— А хоч би й продав, що ж у цьому поганого? (А й справді! Що ж у цьому поганого? Як це мені не прийшла в голову така проста думка?)

— Бо знаєш, кажуть ще, ніби ти женишся на панні Ленцькій… — тихо сказав я.

— А якби й так? Ну, та й що? (Знов-таки він має рацію! Що ж, йому не вільно женитися, на кому він захоче, хоч би й на пані Ставській?

Як я цього не зміркував і даремно вчинив тому Шпротові скандал?)

Того вечора мені довелося знов піти не так на пиво, як для того, щоб помиритись з даремно ображеним Шпротом, отже, я й тепер не бував у пані Ставської й не остеріг її, щоб не сідала коло вікна.

Таким чином не без прикрості я дізнався, що купці все гірше ставляться до Вокульського, що магазин наш буде проданий і що Стах жениться на панні Ленцькій. Я кажу «жениться», бо коли б було якось інакше, то він не висловився б так впевнено навіть передо мною.

Тепер я вже точно знаю, за ким він сумував в Болгарії, для кого зубами й пазурами здобував багатство… Що ж, на все воля божа!..

Але ж подивіться тільки, як я відхиляюся від суті справи. Тепер уже я візьмуся як слід до лихих пригод пані Ставської і розкажу про них так швидко, що й незчуєтесь.

Розділ восьмий

ЩОДЕННИК СТАРОГО ПРОДАВЦЯ

Одного вечора, після восьмої, я пішов до моїх дам. Пані Ставська, як звичайно, в другій кімнаті займалася з своїми ученицями, а папі Місевичова з Гелюнею, як звичайно, знову сиділи коло вікна. Не розумію, що вони могли бачити в темряві, але що їх усі бачили — це безумовно.

Я навіть готовий заприсягти, що пані баронеса в одному з своїх неосвітлених вікон сидить з біноклем і стежить за тим, що робиться иа другому поверсі, бо штори, як звичайно, спущені не були?

Сховавшись за фіранку, щоб та потвора хоч мене не побачила, я без зайвих церемоній питаю пані Місевичову:

— Перепрошаю пані, але скажіть, будь ласка, чого ви весь час сидите в вікнах?.. Якось воно недобре…

— Я протягів не боюсь, — відповіла шановна дама, — а сидіти коло вікна для мене велика приємність. Бо уявіть собі, що Гелюня спостерегла. Часом вікна бувають освітлені в такому порядку, що утворюють якусь букву. Гелюню, — звернулась вона до внучки, — а подивись-но, чи нема там якоїсь буковки?

— Є, бабусю, аж дві: Н і Т.

— Справді, — підтвердила стара дама. — Он Н, а он Т.

От подивіться самі.

Я подивився. Справді, навпроти нас світилося двоє вікон на четвертому поверсі, троє на третьому і двоє на другому таким чином, що створювали букву:

А в задньому флігелі п’ятеро вікон на четвертому поверсі й по одному на третьому, другому й першому створювали букву:

— Через ці вікна, пане Жецький, — говорила далі бабуся, — Гелюня зацікавилась абеткою, і хоч це трапляється не часто, але вона дуже рада, коли з освітлених вікон їй вдається скласти яку-небудь букву. Через те ми навіть не опускаємо вечорами штор.

Я тільки здвигнув плечима, бо як же його заборонити дівчинці виглядати в вікно, коли це для неї така приємна розвага!

— Як же нам не дивитися в вікно, — зітхнула пані Місевичова, — коли у нас це єдина приємність. Хіба ми десь буваємо? Хіба когось бачимо? З того часу, як Людвік виїхав, ми ні з ким не зустрічаємось. Для одних ми надто бідні, для других підозрілі…

Вона втерла хустинкою очі й говорила далі:

— Людвічок погано зробив, що виїхав. Бо коли б його навіть посадили в тюрму, то однак потім виявилось би, що він не винен, і його випустили б. І ми знову були б вкупі. А тепер