Читати книгу - "Драматичні твори"

Тобілевича, мабуть, задовго до початку роботи над нею. В недатованому листі до сина Назара, який можна віднести до січня або першої половини люїого 1898 р., читаємо: «1 марта ми поїдемо додому. Дома буду працювати над «Савою Чалим» або над новою темою «Батьки і діти» (Карпенко-Карий І. (Тобілевич /. К.). Твори. В 3-х т., т. З, с. 245). Але на хутір він приїхав раніш — 22 лютого 1898 р. В листі звідти до сина Назара від 25 лютого 1898 р. драматург пише: «Оце думаю писать або «Сава Чалий» — трагедію, або «Батьки і діти» — комедію. Обидві штуки широкого змісту - - не знаю, чи справлюся. Зараз сиджу та читаю історичні матеріали» (там же). Того самого дня в листі до М. К. Вороного теж є згадка про це: «Сиджу па хуторі и пишу «Саву Чалого». Краще сказать — задумав писать і читаю всякі джерела.. » (там же, с. 243—244). Однак зосередив свою уваї у тоді І. К. Тобілевич па інших темах: переробив п’ятий акт драми «Понад Дніпром», написав статтю «Наталка Полтавка», що видно з листа до сина Назара від 15 березня

1898 р. (там же, с. 249). Можливо, однак, протягом другої половини березня і квітня І. К. Тобілевич працював над «Савою Чалим».

Завершити ж роботу над цією трагедією драматургові вдалося тільки через рік, знову ж під час перебування па хуторі Надія, протягом кінця березня — першої половини квітня 1899 р. Це стверджено ним у листі

до сина Назара від 11 квітня 1899 р.: «Так я ж, брат, написав за цей час нову п’єсу «Сава Чалий», трагедія в 5 д[іях] і 7 одмінах...» (там же).

П’єса з’явилась друком у журналі «Киевская старина» за 1899 р.

15 жовтня 1899 р. автор надіслав відбиток з журналу до Головного управління в справах преси з проханням дозволити п’єсу до вистави:

«В Главное управление по делам печати, отделение драматической цензуры коллежского секретаря Ивана Тобилевича (Карпенко-Карого)

Прошение.

Представляя при этом в двух экземплярах пиесу под названием, «Сава Чалый», имею честь покорнейше просить разрешить эту пиесу к представлению на сцене и один экземпляр с разрешительною подписью выслать в город Киев, Мариинско-Благовещенская улица, дом № 89, Николаю Витальевичу Лысенко, для передачи мне. Герб[овые] марки прилагаются.

Коллежский секретарь Иван Карпович Тобилевич (Карпенко-Карый).

15 октября 1899 г.»

(ЦДІА СРСР у Ленінграді, ф. 776, оп. 25, 1899 р., спр. 10, арк. 322).

За дорученням Головного управління в справах преси Санкт-Петер-бурзький цензурний комітет 8 грудня 1899 р. розглянув справу щодо дозволу п’єси до вистави, згодившись з висновками цензора про доцільність її заборони. Наводимо витяг з протоколу засідання:

«Журнал заседания С.-Петербургского цензурного комитета декабря 8 дня 1899 года. № 48.

Слушали: ст. 7-я

Доклад коллежского секретаря Вержбицкого о пьесе на малороссийском наречии под заглавием «Сава Чалый» — трагедія в 5 діях и 7-ми картинах И. Карпенко-Карого. Оттиск из журнала «Киевская старина».

Действие драмы относится к тому периоду, когда гнет крепостного права вызвал появление гайдамачества. [...]

Принимая во внимание, что называемая драма изображает мрачную картину непримиримой сословной вражды, хотя и относящейся к далекому прошлому, но все же не представляющей здоровой нравственной пищи для народа, и местами содержит речи, проникнутые украинопатриотическим чувством, цензирующий полагал бы не дозволять названную драму к представлению на сцене.

С.-Петербургский цензурный комитет, согласно с мнением докладчика, полагая пьесу «Сава Чалый» не дозволять к исполнению на сцене, определил: представить об этом на усмотрепие Главного управления по делам печати.

Представлено 13 декабря за № 2544» (ЦДІА СРСР у Ленінграді, ф. 777, оп. 27, спр. 27, арк. 552—555).

Того самого 13 грудня 1899 р. за № 2544 цей висновок цензурного комітету було надіслано до Головного управління в справах преси. На документі начальник Головного управління М. Соловйов наклав таку резолюцію:

«В основе трагедии лежит борьба русского православного народа, вынужденная фанатизмом польских вельмож и шляхты, и нетерпимое положение угнетенных, прекратившееся только с переходом страны под владычество России. Украинофильские заблуждения [нерозб.] из обособления Украины от России в пьесе отсутствуют. Ввиду сего не усматривается в пьесе тех оснований, по коим она воспрещена для публ [ичного] представления. По сим соображениям пьесу можно разрешить для представления.

14 дек[абря] [18]99»

(ЦДІА СРСР у Ленінграді, ф. 776, оп. 25, 1899, спр. 10, арк. 324—327).

У Ленінградській державній театральній бібліотеці ім. А. В. Луна-чарського (№ 55873 б) зберігається цензурований відбиток тексту «Сави

Чалого» з «Киевской старины» з таким написом: «К представлению дозволено. За цензора др [аматических] соч[инений] 14.XII [18] 99». На цьому примірнику цензором підкреслені майже всі місця, де йдеться про тяжкі податки, які викликали невдоволення селян, їх прагнення помститися, про розправу шляхти з гайдамаками та ін.

21 січня 1900 р. під час виступів «Товариства малоросійських артистів під керівництвом П. К. Саксаганського і М. К. Садовського» в Києві в бенефіс І. К. Карпенка-Карого, який виконав роль Потоцького, було вперше виставлено трагедію «Сава Чалий». Роль Сави Чалого виконував М. К. Садовський, Гната Голого — П. К. Саксаганський, режисура П. К. Саксаганського. «Киевская газета» від 23 січня 1900 р. вмістила рецензію, в якій відзначається, що трагедія викликала «захватывающий интерес».

Незабаром, з початку липня 1900 р., після вступу до трупи М. Л. Кро-пивницького, роль Потоцького було передано йому, а І. К. Карпенко-Карий перейшов на роль Шмигельського. П. К. Саксаганський писав: «Графа Потоцького він жував і був більше похожий на Виборного, ніж на графа. Карпенко-Карий, граючи Шмигельського, був мучеником» (Саксаганський П. По шляху життЯ, с. 195). Коли М. Л. Кропивпицький у 1903 р. вийшов з трупи, роль Потоцького знов повернулася до її першого виконавця. Готуючи п’єсу до друку в четвертому томі «Драм і комедій», І. К. Карпенко-Карий вніс незначні зміни в текст.

Поштовхом до створення трагедії «Сава Чалий» стала широкопопулярна в XIX ст. на Україні історична пісня прб Саву Чалого, яку залюбки співали в родині Тобілевичів. Вона була відома в багатьох варіантах, опублікованих у збірниках: «Запорожская старина» І. Срезнев-ського (X., 1833, ч. Г); «Польські і руські пісні галицького народу» Вацлава з Одеська (Львів, 1833),; «Украинские народные песни, изданные Михайлом Максимовичем» (М., 1834).

Оскільки І. Срезневський датував факт зради Савою Чалим гайдамаків кінцем XVI — початком XVII ст., а М. Максимович і ряд польських істориків першої половини XIX ст. пов’язували його з періодом повстання С. Наливайка (тобто до 1596 р., коли було у Варшаві страчено С. Наливайка) або з часом