Читати книгу - "Домбі і син, Чарльз Діккенс"

йому явно не під силу,- всівся з протилежного боку каміна, та, шанобливо спостерігаючи звідти за ним, чекав, здається, на якесь заохочувальне слово чи бодай вираз зацікавлення, що б дало йому нагоду почати розмову. Та оскільки червонодеревний філософ виявляв нечутливість до всього, крім тепла і тютюну (правда, один раз було вийняв люльку з рота, щоб звільнити місце для склянки, і мимохідь - вельми хрипливо - зазначив, що його звати Джек Якчіп- заява, не дуже годяща для початку розмови), то капітан, здобувши його увагу коротенькою вступною одою, сам розповів усю історію зникнення дядька Сола, вказавши, які зміни внесло воно в його власні життя та долю, і, завершивши оповідь, поклав пакета на стіл.

По довгій мовчанці Якчіп кивнув головою.

- Розпечатати? - спитав капітан.

Якчіп кивнув знову.

Згідно з цим капітан зламав печатку, добув з конверта два згорнені документи й прочитав відповідно два написи на них: «Остання воля й заповіт Соломона Джілса», «Лист Недові Катлю».

Якчіп, втупивши погляд у береги Гренландії, був, здавалось, готовий слухати зміст. Тож капітан, одкашлявшись, почав читати вголос листа:

- «Любий Неде, коли я від’їздив до Вест-Індії...»

Тут капітан урвав і пильно подивився на Якчіпа, котрий вперто дивився на Гренландське узбережжя.

«... у слабкій надії щось довідатись про мого дорогого хлопчика, я добре знав, що, якби вам був відомий мій намір, ви перешкодили б йому або поїхали б зі мною, і тому мовчав. Коли ви читатимете цього листа, Неде, я, певне, буду вже мертвий. Тоді ви легко пробачите старому другові його безголов’я і зрозумієте той стан неспокою і непевності, який штовхнув його на таку нерозважну мандрівку. Ну, годі про це. Я не маю великої надії, що мій бідний хлопчик прочитає колись ці рядки чи що його чесне обличчя ще буде втіхою вашим очам».

- Ні, ні, вже не буде,- в журній задумі сказав капітан,- не буде. Давно він лежить, давно спочиває...

- У водах Біскаю,- о! - ревнув раптом містер Якчіп, що мав музикальний слух, і це, як гідна данина пам’яті небіжчика, так розчулило капітана, що він вдячно потис йому руку і мусив витерти очі.

- Гай-гай! - зітхнув капітан, коли луна від реву Якчіпа перестала дзвеніти шибками віконця у стелі.- «Він горе носив, і з горя він зліг»,- пошукаймо добре і знайдемо це місце.

- І лікар йому не поміг,- зазначив Якчіп.

- Атож-бо,- сказав капітан.- Яка там з лікарів користь, на глибині до двохсот сажнів! - І, вернувшись до листа, читав далі: - «Але якби він був при вас, коли ви його відкриєте...»,- капітан мимоволі озирнувся і похитав головою,- «... або коли б дізнався про нього...»,- капітан знову похитав головою,- «... то передайте йому моє благословення! Заповіт, може, написано не по формі, але то мало важить, бо зацікавлені в ньому лише ви та він, а я одного хотів би - хай, коли він живий, та дещиця, яка ще, може, зостанеться після мене, перейде йому, а як ні (чого я дуже побоююсь) - то вам, Неде. Я знаю, що ви вволите мою волю. Нехай благословить вас бог за це й за вашу приязнь до Соломона Джілса». Якчіпе! - врочисто проголосив капітан.- Що ви на це скажете? Ось ви тут сидите - чоловік, якому від малечку голову трощили і який з кожним рубцем нових думок набирався. Що ви скажете на це?

- У разі,- з незвичайною для нього швидкістю відповів Якчіп,- якщо він помер, то моя думка така: він уже не повернеться. У разі, якщо він живий, то моя думка - повернеться. Чи кажу я, що він напевне повернеться? Ні. Чому? Тому, що все залежить од маневра.

- Якчіпе! - гукнув капітан, який, здавалося, складав думкам свого славного приятеля тим вищу ціну, чим важче було їх зрозуміти.- Якчіпе,- повторив капітан, сам не свій від захвату,- з таким вантажем, що ви носите в голові, я, при моєму тоннажі, вмить би потоп. А що стосується заповіту, то я ніяких заходів, щоб посісти майно, вживати не думаю,- боже борони! - хіба що охоронятиму його для більш законного власника, і я таки сподіваюся, що законний власник- Сол Джілс - живий і повернеться, хоча дивно, що ніяких вісток про себе не дає. А як ви ставитеся, Якчіпе, до того, щоб сховати ці папери назад, а зверху написати, що їх було розпечатано такого-то дня в присутності Джека Якчіпа й Едварда Катла?

Оскільки ні на гренландському узбережжі, ні десь-інде Якчіп не бачив нічого, що суперечило б цій пропозиції, то її було здійснено зараз же, і видатний чоловік, на секунду перевівши погляд на довколишнє, накреслив на конверті свій власноручний підпис, уникаючи, з притаманної йому скромності, великих літер. Капітан Катл, що розписався поряд лівою рукою, закрив пакет у залізному сейфі, запросив гостя зготувати собі ще одну склянку грогу та набити ще одну люльку і, зробивши й собі те саме, занурився в міркування про можливу долю бідолашного майстра корабельних інструментів.

І тут на нього звалилася несподіванка,- така величезна й жахлива, що, якби не присутність Якчіпа, капітан Катл неодмінно пішов би на дно і від тієї фатальної хвилини був би пропащим довіку.

Як трапилося, що капітан, хай навіть потішений візитом такого гостя, не замкнув двері на ключ,- а в цьому недбальстві він, безперечно, був винен,- це одне з тих питань, яким судилося завжди бути предметом безплідних роздумів або хиткою підставою для оскаржування долі. Однак саме крізь незамкнені двері в цю мирну хвилину до вітальні ввірвалася люта Мак-Стінджер, що несла в материнських обіймах Олександра Мак-Стінджера, а з нею - безладдя і помста (не кажучи вже про милу Юліану Мак-Стінджер та її братика Чарлза Мак-Стінджера, відомого на арені його юнацьких забав як Чавлі). Вона з’явилася так блискавично й безгучно - наче вітер з околиці Ост-Індських корабелень, 62 - що першу хвилину капітан Катл просто сидів і дивився на неї, аж поки вираз спокійної задуми на його обличчі змінився виразом жаху і відчаю.

Та щойно він усвідомив всю глибину нещастя, як інстинкт самоохорони наказав йому вдатися до втечі. Метнувшися стрілою до невеличких дверей, за якими був крутий спуск у льох, капітан дав сторчака вниз по сходах, як людина, що