Читати книгу - "Домбі і син, Чарльз Діккенс"

без огляду на синці та удари, ладна піти крізь землю, аби лиш заховатися. Ця геройська спроба дала б бажані наслідки, якби не зворушлива любов милих малюків Юліани та Чавлі, що, вчепившись йому за ноги - по одному на кожній,- залементували, висловлюючи свої дружні почуття. Тим часом місіс Мак-Стінджер, яка не бралася до жодної важливої справи, не перевернувши спочатку Олександра Мак-Стінджера задом наперед для кращого обстрілу градом гарячих ляпасів, а потім, для охолодження, садила його на підлогу (де читач і застав його при першому знайомстві), виконала весь цей ритуал так, наче приносила жертву фуріям, і, посадивши безневинного на підлозі, рушила на капітана з рішучістю, котра явно загрожувала дряпаками Якчіпу, що став був на дорозі.

Лемент двох старших Мак-Стінджерів і несамовитий рев малого Олександра (котрий, можна сказати, мав барвисте дитинство, оскільки половину цієї казкової пори прожив, синіючи від натуги) надали тим відвідинам ще жахливішого характеру. Але коли знову запанувала тиша і капітан, облитий потом, покірно звів очі на місіс Мак-Стінджер, грянуло найжахливіше.

- Ох, капітане Катле, капітане Катле! - сказала місіс Мак-Стінджер, задерши підборіддя й потрушуючи ним у лад з тим, що, коли б не слабкість її статі, можна було б назвати кулаком.- Ох, капітане Катле, капітане Катле, ви ще смієте глядіти мені в вічі,- як вас тільки земля тримає!

Капітан, в погляді якого було що завгодно, крім смілості, пробелькотів: «Тримайся!»

- Ох, яка безвольна, легковірна дурепа я була, коли пустила вас до себе, капітане Катле! - кричала місіс Мак-Стінджер.- Подумати, якими благодійствами я цього чоловіка осипала, як дітей своїх вчила любити його, шанувати, наче батька,- при тому, що на цілій нашій вулиці нема такої хазяйки чи такого пожильця, який би не знав, що я тільки збитки мала через цього чоловіка і через його пияцтво-гуляцтво,- останнього слова місіс Мак-Стінджер вжила більше для бучності та милозвучності, ніж для вираження певної думки,- при тому, що всі в один голос кричали: і як йому не стидно водити круг пальця трудящу жінку, що зрання до ночі на ногах ради своєї малечі, що в своїй убогій домівці таку чистоту тримає - хоч бери та з підлоги їж, коли є охота, і все те не дивлячись на його пияцтво і на його гуляцтво,- ось яку він опіку мав!

Місіс Мак-Стінджер спинилася звести дух, і обличчя її, після другої, дуже вдалої згадки про гуляцтво капітана Катла, переможно сяяло.

- А він ще тік-а-а-є! - Вона так виспівала цю одну голосну, що безталанний капітан відчув себе найпідлішим з чоловіків.- І не з’являється цілий рік! Од жінки! Таке в нього сумління! Духу бракує поговорити з нею по-л-ю-ю-юдськи,- знову співуча голосна,- і він тікає, як злодій! Та якби оцьому шмаркачеві,- раптом заторохтіла вона,- заманулося тікати отак нищечком, то я б так виконала свій материнський обов’язок, що він би синцями вкрився!

Юний Олександр, прийнявши ці слова за конкретну обіцянку, яку от-от виконуватимуть, з переляку і горя впав на підлогу, показавши, які в нього підошви, і зайшовся таким оглушливим криком, що місіс Мак-Стінджер була змушена взяти його на руки, щоб утишити крик, і вряди-годи, коли він знову заходився, трясла ним так, що, здавалось, у нього й зуби повилітають.

- Прекрасний чоловік, той капітан Катл,- сказала місіс Мак-Стінджер, з притиском на капітановім імені,- щоб отак ним перейматися... не спати через нього і вмлівати по тому... думати, чи не помер... і ганяти по цілому місту, як божевільна, питаючись за ним! Ох, і чудовий чоловік! Ха-ха-ха! Він вартий усіх тих турбот і мук, і навіть більших. Що ви, то все пусте! Ха-ха-ха! Капітане Катле,- голос місіс Мак-Стінджер раптом стверд,- я хочу знати, чи ви йдете додому.

Наляканий капітан глянув у свій капелюх, наче не бачив іншого виходу, крім як накласти його на голову та здатися.

- Капітане Катле,- так само рішуче повторила місіс Мак-Стінджер,- я хочу знати, чи йдете ви додому, сер.

Капітан, здавалося, був уже готовий іти, тільки щось боязко зауважив, мовляв, не варто здіймати стільки галасу.

- Но-но-но! - примирливо мовив Якчіп.- Баста, жіночко, баста!

- А ви що за один, скажіть на ласку? - з незайманою величністю відрізала місіс Мак-Стінджер.- Ви що, жили коли-небудь на Бриг-майдані, номер дев’ять, сер? Пам’ять може мені зраджувати, але не в мене вдома, я думаю. До мене там мешкала місіс Джолсон, то, певне, ви мене за неї берете. Тільки так я можу пояснити собі ваше панібратство, сер.

- Ну-ну, жіночко, баста, баста! - повторив Якчіп.

Капітан Катл ледве йняв віри, бо не чекав такого навіть від цього визначного чоловіка, дарма що на власні очі бачив, як його приятель відважно підступив до місіс Мак-Стінджер і, обхопивши її своїм синім пошарпаним рукавом, так вплинув на неї цим магічним жестом і тими кількома словами (більше-бо Якчіп нічого не казав), що, глянувши на нього, вона розпливлася сльозами й зазначила, що тепер з нею впорається й дитина, така вона розбита.

Занімілий з подиву капітан бачив, як його приятель поволеньки випровадив цю невблаганну жінку до крамниці, повернувся по грог та по свічку, одніс їй і втихомирив її, не промовивши й слова. Потім ще раз заглянув - уже в лоцманській куртці, сказав: «Катле, я веду їх конвоєм додому»,- і капітан, приголомшений більше, ніж коли б його самого закували в кайдани, щоб доставити на Бриг-майдан, уздрів, як уся родина з місіс Мак-Стінджер на чолі тихо-мирно прямує рядочком до виходу. Він ледве встиг витягти свою скарбничку й потай всунути кілька монет своїй колишній улюблениці Юліані і Чавлі, в якому вбачав задатки майбутнього моряка, як всі вони покинули мічманову оселю, а Якчіп, шепнувши, що все прокрутить як слід і по дорозі на корабель ще заскочить сюди, зачинив за собою двері як останній член експедиції.

Коли капітан, повернувшись до маленької вітальні, опинився на самоті, його спочатку обсіли тривожні думки,- що, мабуть, у нього галюцинації або що до нього навідувались привиди, а не люди з плоті та крові. Однак безмежна віра в командора «Обачної Клари» й безмірний захват перед ним перемогли і вправили капітана в несказанне зачудування.

Все ж час минав, а Якчіп не з’являвся, і капітана почали мучити сумніви іншого плану. Чи не затягнули Якчіпа підступно на Бриг-майдан, щоб замкнути його там