Читати книгу - "Домбі і син, Чарльз Діккенс"

як заручника? В такому разі капітанові, як людині честі, належить звільнити його, хай і ціною власної свободи. А може, він був атакований місіс Мак-Стінджер, зазнав поразки і тепер соромиться показуватись йому на очі? Може, нарешті, місіс Мак-Стінджер, з її мінливою вдачею, визнала за краще повернутися назад, на борт маленького мічмана, і Якчіп, удаючи, що веде її найкоротшим шляхом, намагається запровадити сімейство в найдикіші закутки Лондона? Але передовсім - як йому, капітанові Катлу, годилося б учинити, коли б і Якчіп, і Мак-Стінджери пропали безвісти,- що при даному, вельми дивному й непередбаченому перебігу подій було цілком імовірним?

Він бився із цими думками, поки втомився, а Якчіпа все не було. Вже й постіль розстелив під прилавком, готовий лягти, а Якчіпа все не було. Нарешті, коли капітан зовсім утратив надію його бачити - принаймні цього вечора - й почав роздягатися, почулось тарахкотіння коліс, що спинилися перед дверима, а потім - Якчіпів голос. Капітан затрусився на думку, що він не зумів позбутися місіс Мак-Стінджер і привіз її в кебі назад.

Та ні. Якчіп нікого не привіз, крім величенької скрині, яку сам втягнув у крамницю, а втягнувши, сів зверху. Капітан упізнав у ній скриню, залишену ним у місіс Мак-Стінджер, а придивившись, зі свічкою в руці, до свого приятеля, подумав, що йому, здається, море по коліна, простіше кажучи,- що він п’яний. Сказати це з певністю було важко, бо обличчя командора і в тверезому стані анічогісінько не виражало.

- Катле,- сказав командор, підводячись зі скрині й одкриваючи віко,- оце - ваше манаття?

Капітан заглянув туди і признав своє майно.

- Ловко зроблено, га, товаришу? - спитав Якчіп.

Вдячний і вражений капітан схопив його за руку й зібрався було висловити почуття, які його переповнювали, та Якчіп вивільнився одним порухом зап’ястя і, здається, спробував підморгнути своїм вертливим оком, що, в його стані, ледь не вибило його з рівноваги. По тому він шарпнув вхідні двері і щодуху понісся до «Обачної Клари» - видно, така була в нього звичка, коли він вважав, що зробив своє.

Знавши відлюдькувату вдачу свого приятеля, капітан Катл вирішив не турбувати Якчіпа на другий день, а почекати, доки він сам зволить ласкаво виявити таке бажання, коли ж ні - то піти до нього трохи згодом. Отже, від наступного ранку капітан знову зажив своїм самотнім життям, проводячи ранки, і дні, і ночі в глибоких роздумах про старого Сола Джілса, про Якчіпові пророцтва щодо нього і про все, що давало надію на його повернення. Роздуми ці значно зміцнили капітанові надії, і він підтримував їх - і себе - тим, що став виходити на поріг, виглядаючи свого друга,- тепер, здобувши незвичну для нього свободу, він наважувався і на це,- а про випадок несподіваного повернення Джілса поставив його крісло на старе місце і навів у маленькій вітальні старий порядок. А також завбачливо зняв зі стіни невеличкий портрет Уолтера-школяра, щоб не краяв Солові серця, коли він повернеться. Іноді капітан мав передчуття, що він з’явиться такого-то дня, і одної неділі замовив навіть подвійний обід - настільки був повен оптимізму. Але Соломон не з’являвся, й тільки сусіди раз у раз помічали моряка в лискучому капелюсі, що вистоював вечорами на порозі крамниці, роздивляючись на всі боки.

 

Розділ сороковий. ХАТНІ ВЗАЄМИНИ

 

 

Було б неприродно, якби людина з натурою містера Домбі, зустрівшись з опором такої особистості, яку сама проти себе збунтувала, пом’якшила б владну жорстокість свого характеру; або якби холодний і твердий панцер гордощів, в який вона була закута, набув гнучкості, всякчас натикаючись на зверхність, зневагу та непокору. Прокляття для таких натур - і водночас найтяжча кара, яку вони носять самі в собі,- полягає у тому, що лестощі та поступливість сприяють їхнім лихим прикметам, удобрюючи грунт, на якому вони ростуть, але й опір та невизнання теж живлять їх не менше. Зло, що є в них, росте й поширюється, знаходячи собі поживу в протилежностях. Воно живиться й солодким, і гірким. Схиляються перед ним чи нехтують, воно однаково закріпачує серце, в якому обожнюють чи клянуть його, воно - все одно владар, незламний, як диявол у страшних казках.

До першої своєї дружини містер Домбі - холодний, бундючний і зарозумілий - ставився так, наче був надлюдиною, і мало що не вважав себе таким. Він був для неї «містером Домбі», коли знайомився з нею, і залишився «містером Домбі», коли вона помирала. Протягом усього їхнього подружнього життя він утверджував свою велич, а вона її слухняно визнавала. Він статечно сидів на недосяжному вершечку свого трону, а вона скромно мостилася десь на підніжжі; і що ж то за добро - жити сам на сам зі своєю єдиною ідеєю! Він думав, що гордовитість його другої дружини додасться до його гордості, зіллється з нею і піднесе ще вище його велич. Він гадав, що стане ще величніший, підкоривши собі пиху Едіт. Йому й на думку не спадало, що пиха ця може повстати проти нього. І тепер, коли вона ставала йому на дорозі на кожнім кроці, на кожнім повороті його повсякденного життя, повертаючи до нього холодне, викличне, повне зневаги обличчя, його власна гординя, замість поникнути чи хоча б голову схилити під ударом, пускала нові пагони, зосереджувалась і поширювалася, стала похмурніша, дратливіша, затятіша, ніж будь-коли раніше.

Закутий у такий панцер, носить у собі й ще одну тяжку кару. Панцер той - непроникний для примирення, любові, довір’я; він відштовхує щире співчуття, віру, ласку - будь-які ніжніші почування; але до глибоких ураз самолюбства він чутливий так само, як оголені груди - до сталевого леза; й урази ті ятряться так довго й болюче, як не ятряться жодні інші рани - навіть ті, що їх збройна рука самої ж гордині нанесла іншій гордині, беззбройній і поваленій ниць.

Такі рани були і в нього, і він болісно відчував їх на самоті в старих своїх кімнатах, куди знов став частенько навідуватись, просиджуючи там довгі години. Доля, здавалось, присудила йому бути завжди сильним та гордим - і завжди безсилим і приниженим там, де слід було бути найдужчим. І хтось, як здавалось, був посланий нею, щоб вершити тяжкий її присуд.

Хто? Хто зумів завоювати його дружину, як і колись - його сина? Чию перемогу він бачив тоді, сидячи в