Читати книгу - "Крадії та інші твори, Вільям Фолкнер"

І тоді я почав гірко плакати, ридати, стоячи (навколішки: я був уже такий високий) у нього між коліньми, одну руку він поклав мені на поперек, а другою притискав мою голову до свого твердого комірця й сорочки, аж я відчував його запах: крохмаль, рідину після гоління, жувальний тютюн, бензин у тому місці, де бабуся чи Дельфіна вичищали якусь плямку у нього на піджаці, і сталий слабкий дух віскі, — як я завжди був певний, від першої порції пуншу, що він випивав уранці в ліжку ще до того, як уставав. Коли я спав із ним, найперше вранці з’являвся Нед (без білої куртки, а часом і взагалі без куртки й навіть без сорочки; і навіть коли дідусь перевів коней до візничого двору, Нед усе одно примудрявся відгонити кіньми) з тацею, на якій стояли карафка, глечик води, цукерниця, ложка й склянка, і дідусь підводився в ліжку, готував собі пунш і випивав його, а тоді досипав трохи цукру до решток напою, розколочував, домішував води й давав мені випити, аж поки одного ранку наскочила бабуся і поклала цьому край.

— Ну, може, досить, — сказав він нарешті. — А то весь погріб запливе. Іди вмийся. Порядна людина теж плаче, але вона завжди вмивається.

І це вже все. Був понеділок, пора після полудня, я прийшов зі школи (тато не дозволив мамі написати пояснювальну записку, тож у класі мені поставили «прогул без поважних причин». Але міс Родс мала допомогти мені, щоб я надолужив прогаяне), і Нед знову сидів на кухонних сходинках, у бабусиному домі цього разу, і знов у затінку. Я сказав:

— Якби ми надумали поставити в цьому останньому забігу на Вихра ті гроші, що Сем нам дав, ми б уже не мали з ними ніякого клопоту.

— Я й так не мав, — відказав Нед. — Я дістав п’ять за три в цьому забігу. Старий Посем Гуд заробив двадцять доларів на свою церкву.

— Але ж ми програли, — здивувався я.

— Це ти з Вихром програв, — пояснив Нед. — А я ці гроші ставив на Акрона.

— Он як! — сказав я. І додав: — А скільки їх було?

Нед не ворухнувся. Тобто він не зробив ніякого руху. Тобто він зовсім не змінився: для нього що ця остання п’ятниця, а що попередня, то все однаково — усі ці чотири дні викрутів і шахрайств, і необхідності вирішувати відразу і то правильно, без найменшої змоги переграти, — усе це не залишило сліду на ньому, хоч навіть я раз бачив, як йому бракувало не тільки сну, а й одежі. (Ти бачиш, як я вперто називаю все це чотирма днями. Була субота пополудні, коли ми з Буном удвох — так ми думали — виїхали з Джефферсона, і була п’ятниця пополудні, коли Бун, Нед і я знов побачили Джефферсон. Але для мене то було чотири дні, від того суботнього вечора в міс Беленбо, коли Бун повернувся б назавтра додому, якби моє слово, і до хвилини, коли я в середу глянув униз із Вихра й побачив дідуся, й перейшов до нього, — чотири дні, протягом яких Нед сам один ніс той тягар, протистояв потокові, покріпляв непевну загату всім, що тільки знаходилося напохваті, включаючи й мене, аж поки врешті вона розвалилась у нього в руках. Тобто я хочу сказати, що нам начебто не було ніякої потреби підпирати цю загату: порядна людина ніколи-бо не відмовляється від своєї брехні, байдуже, висловила вона її чи ні). І мені ж було тільки одинадцять років; не знаю звідки, але я знав, що такого не питають — хто скільки виграв чи програв. Отож я ще додав:

— Тобто чи вистачить їх, щоб повернути хазяїнові його чотириста дев’яносто п’ять доларів?

Нед сидів, ані трохи виглядом не змінившись. Тож чому з’явилось у мами сиве волосся, відколи я бачив її востаннє? Якщо я теж не змінився виглядом? Бо тільки аж тепер я зрозумів, що мав дідусь на думці: твоя зовнішність — це лиш те, в чому ти живеш і спиш, і вона мало має спільного з тим, чим ти є, і ще менше — з тим, як ти себе поводиш.

Врешті Нед сказав:

— У цій подорожі ти довідався чимало нового про людей. Я лише дивуюсь, що ти не довідався більшого й про гроші. Ти хочеш, щоб хазяїн мене образив, чи, може, щоб я образив хазяїна, чи й того, й того?

— Тобто як це?

— Ну от я скажу йому, що хочу сплатити його гравецький борг. То чи це не однаково, що закинути йому нетямучість на кінських закладах? А коли я скажу йому, відки в мене гроші на той борг, то чи ж я й не доведу цього?

— Але де ж тут для тебе образа? — ніяк не доходило до мене.

— Він може їх узяти, — відповів Нед.

Потім зрештою настав і той день. Евербі послала по мене, і я пішов через усе місто на глуху вулицю до маленького, трохи не лялькового будиночка, що його купив Бун, сплачуючи дідусеві щосуботи по п’ятдесят центів. Її доглядала нянька, і їй ще не можна було вставати з ліжка Але вона сиділа, надягши халат, і чекала на мене; вона навіть перейшла через кімнату до колиски і поклала руку мені на плече, поки ми стояли й дивились.

— Ну, — сказала вона. — І що ти думаєш?

Я не думав нічого. Просто це було ще одне немовля, вже таке саме бридке, як і Бун, нехай і чекати йому ще двадцять років до такого самого зросту. Я так і сказав.

— Як ви думаєте це назвати?

— Не це, — поправила вона. — Його. Хіба ти не здогадуєшся?

— То як же?

— Його ім’я Лусьєс Пріст Хогенбек, — відповіла вона.

1962