Читати книгу - "Лабіринт духів"

4

Ти не здатен збагнути тої порожнечі, у якій минає твій час, доки не почнеш жити по-справжньому. Іноді життя – це не вервечка спалених днів, а лише одна мить, день, тиждень чи місяць. Ти знаєш, що живеш, тому що тобі болить, тому що нараз усе набуває значення і тому що, коли ця коротка мить закінчується, решта твого існування перетворюється на спогади, до яких ти марно намагаєшся повернутися до останнього свого віддиху. Для мене такою миттю були ті кілька тижнів, які я провела разом із Давидом у віллі над морем. Слід було б сказати: з Давидом і тими привидами, що жили в нього всередині, але тоді мені було байдуже. Я пішла б за ним навіть до пекла, якби він попросив мене про це. Зрештою, як видається, так воно й сталося.

Біля підніжжя кручі був навіс, під яким стояли два човники з веслами, і дерев’яна пристань, що вдавалася далеко в море. Майже щоранку Давид сідав на її краю, щоб зустріти схід сонця. Часом я приєднувалася до нього, і ми купалися в тихій заводі під кручею. Ішов місяць березень, і вода ще була холодною, але ми відразу ж бігли додому й сідали перед каміном. Потім ми довго прогулювалися дорогою, що йшла вздовж стрімкого берега й вела до безлюдного пляжу, який місцеві називали Са-Конка. У ліску за пляжем було циганське поселення, де Давид купляв харчі. Повернувшись додому, він куховарив, а потім, коли вже сутеніло, ми вечеряли, слухаючи котрусь зі старих Відалевих пластинок. Часто вночі, коли сідало сонце, здіймався дужий вітер – холодна трамонтана, що завивала серед дерев і грюкала віконницями. Тоді ми мусили зачиняти вікна й запалювати по всьому будинку свічки. Потім я розстеляла ковдри перед жаринами вогнища і брала Давида за руку, бо, дарма що він був удвічі старший за мене й пережив те, чого я не могла навіть уявити, зі мною він ніяковів, і мені доводилося направляти його руки, щоб ті роздягали мене повільно, так, як мені подобалося. Либонь, я мала б соромитися, пригадуючи й описуючи це все, однак у мене для цього світу не лишилося ані краплини сорому. Спогади про ті ночі, про його руки і його вуста, що пестять мою шкіру, про щастя й утіху, що жили серед тих чотирьох стін, – усе це, поряд із народженням Даніеля й тими роками, коли син був біля мене, коли я бачила, як він росте, усе це найкраще, що в мене є.

Тепер я знаю, що справжньою метою мого життя, від якої ніхто не міг мене відвернути, навіть я сама, було зачати мого сина Даніеля під час тих тижнів, що їх я провела з Давидом. І я знаю, що світ радо засудив би мене за те, що я кохала цього чоловіка, що понесла дитя в гріху й брехні, переховуючись від людей. Кара, справедлива чи ні, не забарилася. У цьому житті щастя нікому не дається задарма, нехай навіть на мить.

Одного ранку, коли Давид спустився до пристані, я вдяглася й пішла до ресторану під назвою «Таверна-дель-Мар», що стояв перед бухтою Сан-Поль. Звідти я подзвонила Хуанові. Відтоді як я зникла, минуло два з половиною тижні.

– Де ти? З тобою все гаразд? Ти в безпеці? – запитав він.

– Так.

– Ти повернешся?

– Я не знаю. Я не знаю нічого, Хуане.

– Я тебе дуже кохаю, Ізабелло. І кохатиму завжди. Повернешся ти чи ні.

– Ти не питаєш мене, чи кохаю я тебе?

– Ти не повинна мені нічого пояснювати, якщо не хочеш. Я чекатиму на тебе. Завжди.

Ці слова вганялися мені просто в серце, немов кинджал, і коли повернулася додому, я все ще плакала. Давид, який чекав біля дверей будинку, обійняв мене.

– Я не можу далі жити тут із тобою, Давиде.

– Я знаю.

Через два дні до нас прийшов циган і попередив, що Громадянська гвардія розпитувала, чи ніхто не бачив тут поблизу чоловіка з дівчиною. У гвардійців був портрет Давида, якого, як вони сказали, розшукують за вбивство. Та ніч була останньою, яку ми провели разом. Наступного ранку, коли я прокинулася на ковдрах перед каміном, Давида вже не було. Він лишив записку, де було сказано, щоб я поверталася до Барселони, вийшла за Хуана Семпере й була щасливою за нас двох. Напередодні ввечері я зізналася йому, що Хуан запропонував мені побратися і я погодилася. Я досі не знаю, навіщо розповіла це Давидові. Чи то щоб відштовхнути його від себе, чи то щоб він попросив мене втікати разом із ним, втікати шляхом, який провадить до пекла. Він вирішив замість мене. Коли я сказала була йому, що він не має права мене кохати, Давид мені повірив.

Я знала, що чекати на нього немає сенсу. Що він не повернеться ні цього дня, ні наступного. Я прибрала в будинку, знову накрила меблі покривалами й позачиняла всі вікна. Лишивши ключ під каменем, я пішла до залізничної станції.

Коли сідала на потяг на станції Сан-Фаліу, я вже знала, що вагітна. Хуан, якому я, перш ніж виїхати, подзвонила зі станції, прийшов мене зустріти. Він обійняв мене, не запитуючи, де я була. Я ж не наважувалася подивитися йому в очі.

– Я не заслуговую на твоє кохання, – визнала я перед ним.

– Не кажи дурниць.

Я була боягузкою і дуже боялася. За себе. За свою дитину, яку носила в собі. Через тиждень, призначеного дня, я взяла шлюб із Хуаном Семпере в каплиці Святої Анни. Весільну ніч ми провели в пансіоні «Іспанія». Наступного ранку я прокинулася й почула, як Хуан плаче у ванній кімнаті. Яким прекрасним було б життя, якби ми були здатними кохати тих, хто на це заслуговує.

Дев’ять місяців по тому народився Даніель Семпере Жисперт, мій син.

5

Я ніколи до пуття так і не збагнула, чому в останні дні війни Давид вирішив повернутися до Барселони. Того ранку, коли він зник із вілли в С’Аґаро, я думала, що ніколи більше його