Читати книгу - "Вітіко"

Наступного дня Вітіко разом із Раймундом поїхав у Фримбурк. У Фримбурку він побув три дні, потім знову поїхав далі в Лісовий край, де тут і там уздовж струмків, що дзюрчали в долині, стояли хати.

Виїхавши на підвищення, де стояли хати села Льготи, що перед ним збігав на південь струмок, який називали Малим Міхелем і який у Баварії поєднувався з Великим Міхелем, Вітіко розвернувся і знову поїхав у Фримбурк.

Він їхав стежкою на узліссі, яка вела від Фримбурка через високий ліс до Баварії, навіть узимку по ній їздили і на ній не було заметів. Цією стежкою Вітіко їхав через ліс, аж поки добувся до місця, де стояли стовпи святого апостола Хоми. На тому місці Вітіко зупинився.

Він глянув удалину на Баварію. На землі видніли білі і темні смуги аж до Альп. Альпи були синіші й поставали виразніше, ніж тоді, коли він бачив їх улітку, а на їхніх пологих схилах, в ущелинах та улоговинах яснів сніг. Потім Вітіко розвернувся й дививсь на Богемію. Широкий темний ліс спускався, полискуючи, вниз, Влтаву годі було побачити, а на тому боці річки знову здіймався темний, спокійний, укритий памороззю ліс. Вітіко бачив синій ланцюг вершин: Красні Планини, Смрчину, Блекенштайн і Озерну стіну. Потім глянув на синю вершину Бланско. Дививсь і на Кржижову гору, що була на північ від Горньої Плани.

Від пам’ятного місця святого апостола Хоми Вітіко знову поїхав до Фримбурка, а звідти того самого дня рушив у Плану. Там він з’ясував, що сталося за його відсутності, й розпитав про різні справи.

Коваль, скрипаль Том Йоганнес, тесля Давид і шинкар Захарія розповіли йому, що вже є багато готових ратищ із добрими вістрями, що молоді й старі чоловіки опановують їзду верхи, що вони всі вправляються і обладунки вже пошито. Але Вітіко все оглянув і перевірив сам.

Потім він поїхав у Яблонец і в поля Ктіш та Лгеніце, а звідти знову ліворуч до найвищого лісу аж до місця, де один із двох рукавів Влтави, який називають Холодною Влтавою, вибігає з лісової гущавини.

Повернувшись додому, Вітіко багато днів перебував у Плані. Згодом поїхав до Ровна, Озела, Діта з Ветржні і Германа з Затеса. Після відвідин знову повернувся до Плани й далі працював над тим, що вже почав.

Нарешті надійшов кінець березня і сніг почав танути. Влтава позбулася криги і знову показала свої темні води, а на сонячних схилах уже прозирали перші латки землі.

У Лісовому краї з’явився посланець, який сповістив, що люди повинні готуватися до війни. Князь навесні рушить на Моравію, щоб упокорити моравських князів. Військо має збиратися в таких містах, як Бенешов, Домашин, Пелґржимов, Часлав і Вілімов.

Посланець, принісши цю звістку, рушив до Черної і Дольні Вітавіце. А Вітіко скликав людей і повідомив їм:

— Хто, як і я, вважає, що нам треба поговорити про війну, нехай приходить після обіду до великого хреста на майдані перед церквою.

Коло хреста зібралося дуже багато людей, прийшли навіть жінки, дівчата та діти. Вітіко сказав їм:

— Тепер настала пора, коли може стати в пригоді все, що вже приготоване. Великий князь не терпить багатих гнобителів і захищає тих, кого можуть гнобити. Він вирушає проти тих, хто прагне гнобити, і разом із ним вирушають ті, хто може стати жертвою гноблення. Я багато не говоритиму. Ви знаєте, що сталося рік тому навесні. Хто з нас хоче піти на війну і вже підготувався, може йти. Ви знаєте й місця, де треба збиратися.

— Я йду! Я йду! Я йду! — загукали майже всі, хто стояв на майдані.

— І Вітіко має бути нашим проводирем! — гукнув чийсь голос.

— Вітіко має вести нас! — крикнули всі збори.

— Люди і друзі, — знову заговорив Вітіко, — подумайте ще раз про те, якою була минула війна. Тепер усе може бути по-іншому, а може бути й так, як уже відбувалося, ми цього не знаємо. Якщо ви довіряєте мені, я поведу вас, як водив колись від Праги до Плани, до князя, і ясновельможний князь тоді вже вирішить, що робити далі.

— Ми хочемо бути разом, ми хочемо всім ділитися один з одним і хочемо допомагати один одному! — крикнув Адам, полотняний ткач.

— Авжеж, ми хочемо цього, ми не хочемо розставатись! — крикнув муляр Пауль Йоахим.

— Ми хочемо міцно триматися гурту! — крикнув пастух Тобіас.

— І хтось із нас повинен вести нас! — вигукнув молодий Матіас.

— Тільки один чоловік із нас! — крикнув дудар Авґустин.

— Вітіко керував краще, ніж зелений лицар! — гукнув цимбаліст Ламберт.

— Він командував краще! — крикнув Андреас.

А потім закричав коваль Петер Лауренц:

— Та не галасуйте, ви нічого не розумієте, ми склепані разом і нас годі розірвати, це робить нам