Читати книгу - "Вітіко"

— Ми — військо і здобудемо, що нам належить! — крикнув стельмах Стефан.

— Якби ви лише знали, що воно є і як воно є, — гукнув скрипаль Том Йоганнес, — і якби лише дослухались до поради чоловіка, що через скалічені руки вже не годен воювати, зате має одну думку.

— Тож кажи нам свою думку, — мовив Матіас.

— Тоді б я тобі допоміг, — сказав скрипаль, — але я ношу свою думку тільки з собою і вона більше допоможе моїй лівій руці, ніж твоя — твоїй правій.

— Ми вже були колись на горі Високій і мали там провід, тож так і далі повинно бути! — гукнув гірник Філіп.

— Люди і бойові товариші, — заговорив Вітіко, — ясновельможний князь ушанував вас на тому бойовищі і вшанував на мурах Праги, він записав ваші імена в одній книжці і сказав, що хоче краще пізнати вас; ясновельможний князь чинитиме тільки те, що є, і те, як складається, і те, що дає вам користь. Він зважатиме на ваші бажання, і високі люди сприятимуть тому, щоб він поважав їх, і якщо я зможу посприяти чимсь, то я це чинитиму, і все буде справедливо.

— Скоро буде все справедливо, — проказав тесля Давид.

— І я теж скоро діятиму так, щоб усе було справедливо, — запевнив коваль. — Я поговорю з князем.

— А я ще більше сприятиму цьому, — проказав скрипаль Том Йоганнес.

— Отож, як на мене, — озвався Вітіко, — треба полишити всі запитання і перейти до порядку й розподілу.

— До порядку й розподілу! — гукнули численні голоси.

— Отож усі, хто навчився їздити верхи, повинні зібратись в одне місце, — звелів Вітіко.

Чоловіки поділилися, і майбутні вершники стали осторонь. Серед них були Віт Ґреґор, Маз Альбрехт, Ламберт, Філіп, Авґустин, Урбан, Матіас, Андреас і ще багато молодших і старших чоловіків.

— Хто має коня і вміє їздити верхи, — знову озвався Вітіко, — візьміть із собою в похід коня. Навіть якщо таких людей буде не дуже багато, щоб сформувати кавалерійський загін, ми однаково хочемо повести на війну ще й кінноту. Перекажіть це й тим, хто відсутній, але все-таки хоче піти на війну. Ви повинні спорядитися так, щоб мати змогу воювати й пішими, стоячи ногами на землі.

— Слушно! — загукали численні голоси.

— А тепер упорядкуймо й решту, — мовив Вітіко.

— Упорядкуймо їх! — загукали численні голоси.

— Ті, хто стояв на горі Високій, — сказав Вітіко, — і воював на мурах обложеної Праги, повинні стояти так, як вони стояли на горі і як стояли в Празі, а ті, хто вправлявся тут, повинні стояти так, як вони звикли стояти разом.

— Авжеж, — залунали численні голоси, — так найкраще!

— Перекажіть це іншим, кого сьогодні немає, — казав далі Вітіко, — і приходьте вранці знову, ми станемо всі разом. І принесіть зброю. А тепер розходьмося, щоб кожен мав змогу приготуватися.

Чоловіки розійшлися, жваво розмовляючи про похід, за ними рушили й глядачі, обговорюючи все побачене і почуте.

Наступного дня після обіду воїни знову зібралися на майдані перед церквою. Прийшло ще й багато інших людей.

Воїни поодягали грубе і міцне вбрання, яке самі й пошили собі, і кожен мав меч, або довбню, або молот, або залізну штабу, мав ратище з міцної лісової деревини, а на ньому міцне залізне вістря. Воїни поставали так, як казав їм Вітіко. Він нагадав, що вони повинні добре запам’ятати своє місце і дуже швидко знову знаходити його, якщо розійшлися.

Воїни спробували розійтися, як казав Вітіко, в різні боки, а потім знову зібратися. Потім Вітіко поділив людей на невеличкі гурти й показав, як вони можуть збиратися в загальний загін і знову розбиватися на гурти. Воїни спробували й це.

— А тепер вправляйтеся, — наставляв Вітіко, — щоб ви збиралися чимраз швидше.

Потім Вітіко зібрав в один загін вершників і розставив їх так, як вони мали стояти. Коли загін був уже добре впорядкований, Вітіко вчив людей пересуватися в складі загону.

— Нумо вправлятися трохи в тому, що колись може виявитись дуже корисним, — мовив він. — І вправляймося аж до дня, коли треба буде вирушати в похід.

Чоловіки щодня збиралися задля військових вправ. Оскільки багато чоловіків звикли стріляти з лука чи арбалета, полюючи дичину або виборюючи нагороди на змаганнях, Вітіко створив ще й підрозділ стрільців із лука і арбалета.

Щоденні навчання тривали, і якогось дня у Горню Плану прибув загін вершників із Черної. Вони мали грубі сірі вовняні вбрання, міцні повстяні шоломи і важкі чоботи з дерев’яними підошвами. Кожен мав спис і меч, або довбню, або якусь іншу зброю, а також торбу