Книги Українською Мовою » 💛 Фентезі » Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна 📚 - Українською

Читати книгу - "Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна" автора Роджер Желязни. Жанр книги: 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 184 185 186 ... 264
Перейти на сторінку:
сподівався від нас відданості та підтримки. Він забавлявся своїми фаворитами, а насправді забавлявся усіма нами, нацьковуючи нас одне на одного. А тоді раптом вплутався у щось таке, з чим не зміг впоратися, і поспіхом утік із королівства. Давним-давно Зіґмунд Фройд дав мені знеболювальне проти нормального, загального почуття огиди, такого звичного при спілкуванні з родиною. Щодо цього я не переймався. Факти — це вже інше. Я не можу сказати, що не любив батька, оскільки він не давав мені приводу себе любити: здавалося, він працював у протилежному напрямку. Але годі. Я збагнув, що так дратувало мене у згадці про обов'язок: його об'єкт.

— Ти маєш рацію, — я розплющив очі й поглянув на неї. — Я радий, що ти сказала мені про це.

Я підвівся.

— Дай мені руку, — попросив я.

Вона простягнула мені свою правицю і я підніс її до губ.

— Дякую, — сказав я. — Ланч був дуже смачний.

Я повернувся і ступив крок до дверей. Коли озирнувся, то побачив, що Віалла почервоніла і всміхнулася. Її рука досі висіла в повітрі. Саме тоді я збагнув, чому Рендом змінився.

— Щасти тобі, — сказала вона тієї ж миті, коли стихли мої кроки.

— ...і тобі, — сказав я і швидко вийшов.

* * *

Я мав намір побачитися з Брандом, однак чомусь ніяк не міг змусити себе це зробити. З одного боку, не хотілося зустрічатися з ним, коли голова упень отупіла від утоми. А з іншого, розмова з Віаллою стала найприємнішою подією, що траплялася зі мною останнім часом, тож зараз я вирішив просто відпочити.

Я піднявся сходами і пройшов коридором до своїх покоїв, пригадуючи, звісно, ніч замаху. Вставив новий ключ у новий замок. У спальні я зашторив вікна, аби післяобіднє сонце світило не так яскраво, роздягнувся і влігся у ліжко. Як і завжди після стресу, коли очікуєш на ще більший стрес, сон довго не йшов до мене. Я перевертався, крутився, пригадував події останніх кількох днів. Інші спогади приходили з іще давніших часів. Коли я зрештою заснув, сновидіння були амальгамою із тих самих образів, а на додачу там іще й з'явилася магічна картина, надряпана на дверях моєї старої камери.

Було темно, коли я, прокинувшись, відчув, що справді відпочив. Напруга зникла, мої думки стали набагато спокійнішими. На околицях свідомості навіть витанцьовувала крихта радісного збудження. Застиглий на кінчику язика наказ, палахкотливе нагадування, що...

Так!

Я підвівся. Потягнувся по одяг і заходився вбиратися. Причепив на бік Ґрейсвандір. Згорнув ковдру і взяв її під руку. Ну, звісно ж...

Мій розум очистився, а бік перестав нити. Я гадки не мав, скільки проспав, та й не мав змоги це перевірити. Мені треба було дізнатися дещо набагато важливіше, дещо, що мало трапитися зі мною давним-давно — і трапилося, якщо бути чесним. Насправді я це вже колись бачив, однак розлам у часі та подіях витер усе з моєї пам'яті. Дотепер.

Я замкнув кімнату за собою і попрямував до сходів. Свічки миготіли, і вицвілий олень, що вже багато століть умирав на гобелені праворуч від мене, озирався на вицвілих псів, що переслідували його так само багато століть. Іноді мої симпатії схилялися на бік оленя, хоча зазвичай я вважав себе гончаком. Я мусив відновити в пам'яті події тих днів.

Сходи вели вниз. Звідти не долинало ані звуку. Отже, уже пізно. Добре. Ще один день минув, і ми досі живі. Можливо, навіть трохи розумніші. Достатньо розумні, щоби збагнути: ще стільки є речей, про які ми маємо дізнатися. Сподіваюся, принаймні так воно і є. Ось чого мені бракувало, коли, скорчившись, я сидів у своїй клятій камері і притискав долоні до випалених очей. Віалла... Як би я хотів мати змогу, хоч іноді, поговорити з нею в ті дні! Але я вчився в огидній школі і навіть поблажливіший курс не зміг би подарувати мені твого милосердя. І все ж таки... важко сказати. Я завжди більше почувався псом, а не оленем, мисливцем, а не жертвою. Ти могла б навчити мене чомусь, що стишило б образу, вгамувало лють. Але чи було б це на краще? Ненависть померла одночасно з її об'єктом, так само як і минула образа — але, озираючись назад, я запитую себе, чи впорався б я, якби ці почуття не підтримували мене? Я не зовсім певен, що вижив би без потворних товаришів, які знову і знову тягнули мене назад до життя та здорової психіки. Це тепер я можу дозволити собі розкіш подумати про себе як про оленя, але тоді таке припущення могло стати фатальним. Насправді, я нічого не знаю напевно, добра леді, і сумніваюся, що колись дізнаюся.

Спокійна незрушність на другому поверсі. Знизу долинає приглушений шум. Спіть міцно, леді. Поворот, і знову вниз. Цікаво, чи Бранд уже збагнув, що великий момент настав. Можливо, ні, інакше би він або Бенедикт уже зв'язалися зі мною. Хіба що вони втрапили в якусь халепу. Байдуже. Безглуздо самому множити власні хвилювання. Справжні події самі повідомлять про себе в належний час, а мені вже обридло кружляти по колу. Нижній поверх.

— Віллє? — гукнув я. — Рольфе?

— Лорде Корвіне?

Двоє стражів професійно виструнчилися, зачувши мої кроки. Їхні обличчя сказали мені, що все гаразд, але я все одно задля годиться перепитав їх.

— Все тихо, мілорде. Все спокійно, — відповів старший.

— Дуже добре, — сказав я і продовжив рухатися далі. Зайшов до мармурової обідньої зали та перетнув її.

Він точно спрацює. Я був упевнений. Якщо тільки час та волога остаточно не знищили його. І тоді...

Я ввійшов до довгого коридору, де припорошені пилом стіни тиснули одна на одну з обох сторін. Темрява, тіні, мої кроки...

Я підступив до дверей у кінці проходу, відчинив їх, ступив на платформу. Знову вниз, спіральним шляхом (світло падало то з одного боку, то з іншого) до підземель Колвіра. Рендом мав рацію, вирішив я. Якщо зрізати всю гору аж до цього рівня, то подібність між тим, що лишиться, і первинним Лабіринтом, який ми бачили вранці, буде разючою.

І знову вниз. Крутитися й петляти крізь пітьму. Вдалині розгледів сторожовий пост, підсвічений ліхтарями на кшталт театральних декорацій. Я спустився до підземель і попрямував туди.

— Вечір добрий, лорде Корвіне, — промовила усміхнена худорлява, покійницька постать, що притулилася до складського стелажа і відпочивала, курячи люльку.

— Вечір добрий, Роджере.

1 ... 184 185 186 ... 264
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна"