Читати книгу - "Шантарам"

— Ану ходімо! — гарчав англійською Назір.— Збирайся!

— Та йди ти,— поволі промовив я, зробивши паузу, щоб домогтися максимального ефекту,— подалі!

— Ходімо! — повторив він.

Він так розлютився, що його аж трясло, а рот мимоволі розтулився, оголивши нижній ряд зубів.

— Ні,— сказав я, відступаючи до ліжка.— Це ти йди!

Він схопив мене і розвернув до себе лицем. У його руках відчувалася нелюдська сила. Він мов лещатами стиснув мої зап’ястя.

— Негайно ходімо!

Я перебував у кублі Гупта-джі вже три місяці. Щодня мені давали героїн, годували через день, єдиним моціоном була коротка прогулянка в туалет і назад. Тоді я цього не знав, але я втратив дванадцять кілограмів ваги, тридцять фунтів найкращих м’язів мого тіла. Я був кволий, худий, і наркотики геть висушили мої мізки.

— Гаразд,— сказав я, зобразивши на обличчі усмішку.— Добре, я піду. Мені треба забрати свої речі.

Я кивнув на столик, де лежав мій годинник, гаманець та паспорти, й Назір відпустив мою руку. Гупта-джі і Шилпа чекали в коридорі. Я зібрав пожитки, порозпихав їх по кишенях, вдаючи, ніби готовий слухатися Назіра. Коли мені здалося, що відповідний момент настав, я розвернувся і ударив його правою згори вниз. Цей удар мав би ефект, якби я був здоровий і тверезий. А так я промахнувся і втратив рівновагу.

Назір затопив мені кулаком у сонячне сплетіння, якраз під серце. Я зігнувся навпіл, задихаючись від болю, проте на ногах утримався. Він ухопив мене за чуприну і звів голову догори, а потім замахнувся правою, завмер, прицілюючись, і щосили вгатив мене у щелепу. Я бачив, як витягнулися губи Гупта-джі, як він одвів убік свої вузькі скісні очі, аж зненацька обличчя його вибухнуло снопом іскор і світ зробився темніший, ніж печера, де ночують кажани.

Вперше в житті я був у такому глибокому нокауті. Здавалося, моє падіння нескінченне, а земля неймовірно далека. За якусь часину я відчув, що рухаюся, пливу в просторі, і подумав: «Все добре, це тільки сон, наркотичний сон, я можу прокинутися будь-якої хвилини і прийняти нову дозу».

І от я знову повалився на пліт. Але моє ліжко-пліт, на якому я плив три довгі місяці, стало іншим — воно зробилося м’яке і гладеньке. Тут стояв новий дивовижний запах парфумів «Коко». Я добре знав його, так пахла шкіра Карли. Назір виніс мене на плечах по східцях, витяг надвір і жбурнув на заднє сидіння таксі. Карла була там: моя голова покоїлася на її колінах. Я розплющив очі, щоб побачити її чарівне обличчя, і прочитав у її зелених очах співчуття, ласку і ще щось. То була огида — до моєї слабкості, до потурання своїм порокам, до смороду від мого занедбаного тіла. Потім я відчув на своєму обличчі її руки, що були немов плач, і її пальці, що, мов сльози, торкалися моєї щоки.

Коли таксі нарешті зупинилося, Назір поклав мене на плече, мов лантух із пшеницею, і поніс на другий поверх. Я знову отямився і, звішуючись з його плеча, дивився на Карлу, що піднімалася східцями услід за нами. Навіть спробував їй усміхнутися. Ми увійшли в помешкання задніми дверми, що провадили в простору сучасну кухню, й опинилися у величезній вітальні з відкритим плануванням: одна стіна була зі скла. І крізь неї видно було золотий пляж і темно-синє, як сапфір, море. Знявши мене з плеча, Назір поклав мене на купу подушок, причому зробив це делікатніше, ніж можна було від нього сподіватися. Останній його удар виявився надто вже сильним для мене. Я так і не оговтався як слід: мене знай хитало з боку на бік. Непереборне бажання заплющити очі й віддатися блаженному забуттю накочувало на мене хвиля за хвилею.

— Не вставай,— сказала Карла, опускаючись навколішки й витираючи мені лице вогким рушником.

Я засміявся: менше за все мені зараз хотілося вставати. Сміючись, я відчув крізь наркотичний дурман біль у підборідді й у щелепі.

— Що відбувається, Карло? — запитав я, відзначивши подумки, як дивно звучить мій голос.

Три місяці я й слова не сказав нікому, тож мова була у мене як у людини, що хворіє на дисфазію, а голос рипучий і невиразний.

— Що ти тут робиш? — запитав я.— А чому я тут?

— Ти хотів би, щоб я лишила тебе там?

— А як ти дізналась, де я? Як знайшла мене?

— Це зробив твій друг Хадербгай. Він попросив, щоб я привезла тебе сюди.

— Попросив тебе?

— Так,— сказала вона, пильно дивлячись на мене, аж її погляд розвіяв імлу в моїй голові, мов сонячний промінь, що проганяє вранішній туман.

— А де він?

Вона сумно всміхнулася: питання було некоректне. Я вже розумів це: дія наркотиків поступово слабшала. У мене з’явився шанс дізнатися всю правду або ту її частину, яка була їй відома. Якби я поставив їй правильне запитання, вона розповіла б мені все, тому що була готова до цього — ось що означала сила її погляду. Може, вона й любила мене, в усякому разі, це почуття зароджувалося в ній. Але я не зумів поставити потрібне питання: я запитав не про неї, а про нього.

— Не знаю,— відповіла вона, підводячись.— Очікувалося, що він тут буде. Думаю, він скоро з’явиться. Але я не можу чекати: мені треба йти.

— Що? — я підвівся, намагаючись відсунути важкі, мов камінь, штори, щоб бачити її, говорити з нею, не дати їй піти.

— Мені треба йти,— повторила вона, рішуче прямуючи до дверей; там її чекав Назір: його грубі руки, мов гілляки могутнього дуба, стирчали обабіч тулуба.— Нічого не можу вдіяти. До від’їзду треба встигнути дуже багато.

— До від’їзду? Що ти маєш на увазі?

— Я знову виїжджаю з Бомбея. З’явилася робота, дуже важлива, і я... Її треба зробити. Повернуся тижнів за шість-вісім. Можливо, тоді побачимося.

— Це якесь божевілля, нічого не розумію. Краще б ти лишила мене там, якщо все одно покидаєш.

— Послухай,— сказала вона, усміхаючись і намагаючись не втрачати терпіння,— я повернулася тільки вчора, й мені не можна затримуватися. Я навіть в «Леопольд» не їздила. Тільки Дідьє вранці