Читати книгу - "Шантарам"

Вона обернулася до Назіра й заговорила з ним на урду. Я заледве розумів що третє або й четверте слово з їхньої розмови. Слухаючи її, він зареготався й зі звичним презирством поглянув на мене.

— Що він сказав? — запитав я, коли вони замовкли.

— Тобі буде неприємно це чути.

— Але я хочу знати.

— Він думає, що ти не впораєшся. Я сказала йому, що ти припиниш приймати наркотики, переживеш ломку і почекаєш тут, поки я не повернуся. А він не вірить: мовляв, побіжиш шукати дозу відразу, як почнеться ломка. Я заклалася з ним, що це не так.

— На яку суму?

— Тисячу баксів.

— Тисячу баксів,— повторив я замислено.

Ставка була чимала, а шанси нерівні.

— Так. Це вся його готівка, те, що він відклав на чорний день. Він закладається на всю цю суму, що ти зірвешся. Каже, ти слабка людина, тому приймаєш наркотики.

— А ти що йому сказала?

Вона засміялася. Так рідко можна було почути, як вона сміється, що я вхлинав у себе той сміх, немов чисту джерельну воду в пустелі. Памороки мої були геть забиті, та я чудово розумів, що найбільша моя втіха — чути, як сміється вона, шкірою відчувати, як ллється її сміх.

— Я сказала йому: справжній чоловік настільки сильний, наскільки це потрібно справжній жінці, що перебуває поруч з ним.

І вона пішла, а я заплющив очі, а коли розплющив їх знову, то побачив, що біля мене сидить Хадербгай.

— Утна хаїн,— почув я голос Назіра.— Він прокинувся.

Пробудження було важке. Я почував неспокій, мене морозило, хотілося знову вколотися. В роті було гидко, все тіло боліло.

— Гм-м, тобі вже боляче...— пробурмотів Хадер.

Я сів, відкинувшись на подушки, й озирнув кімнату. Вже вечоріло, довга тінь лягла на піщаний берег за вікном. Назір сидів на килимку біля входу в кухню. На Хадері були просторі штани, сорочка і жилет того покрою, який носять патани[140]. Одяг був зелений — цей колір любив Пророк. Здавалося, Хадер постарів за ці декілька місяців, але при цьому виглядав бадьорим, спокійним і рішучим.

— Ти хочеш їсти? — поспитався він, зловивши мій пильний погляд, але не дочекався, поки я озвуся.— Може, приймеш ванну? Тут все є, ванну можеш приймати скільки захочеш. Їжі теж повно. Надінь новий одяг, його приготували для тебе.

— Що сталося з Абдуллою? — запитав я.

— Ти повинен прийти в норму.

— Що сталося з Абдуллою?! — зарепетував я щосили.

Назір не зводив з мене очей. Зовні він був спокійний, та будь-якої миті міг схопитися на ноги і втрутитися.

— Що ти хочеш знати? — м’яко запитав Хадер, намагаючись не дивитися мені в очі й поволі похитуючи головою.

— Це він був Сапною?

— Ні,— відповів Хадер, повернувши голову, щоб зустріти мій суворий погляд.— Знаю, люди балакають про це, але даю тобі слово: Сапна — не він.

Я глибоко вдихнув повітря і відчув, як мені полегшало. Потім прикусив губу, щоб погамувати непрохані сльози.

— Чому ж казали, що він був Сапною?

— Вороги Абдулли змусили поліцію повірити в це.

— Що за вороги? Хто вони?

— Люди з Ірану. Вороги з його батьківщини.

Я пригадав ту вуличну бійку: ми з Абдуллою проти гурту іранців. Намагався відновити в пам’яті інші подробиці цього дня, але всі думки заглушало гостре відчуття провини — болісний жаль за тим, що не запитав Абдуллу, хто були ці люди й чому ми билися з ними.

— А де справжній Сапна?

— Він мертвий. Я знайшов його. Але тепер він мертвий. Хоч це вдалося зробити для Абдулли.

Я розслаблено відкинувся на подушки, на мить заплющив очі. З носа починало текти, горло боліло. За останні три місяці у мене виробилася стійка звичка — три грами чистого білого тайського героїну щодня. Ломка стрімко наближалася, і я знав, що мене чекають два тижні пекельних мук.

— Навіщо? — запитав я його за хвилю.

— Що ти хочеш сказати?

— Навіщо ви мене розшукали? Навіщо наказали Назіру привезти мене сюди?

— Ти ж працюєш на мене,— відповів він, усміхнувшись.— А зараз для тебе з’явилася справа.

— Боюся, що зараз я ще ні на що не здатний.

У животі почало колоти. Я застогнав і відвернувся.

— Так,— погодився він.— Спочатку тобі потрібно видужати. Але місяців за три-чотири ти зможеш зробити для мене цю роботу.

— А що це за робота?

— Місія. Так, свого роду священна місія — її можна так назвати. Ти умієш їздити верхи?

— Верхи?! Ніколи не мав справи з кіньми. Якщо я можу виконати цю роботу на мотоциклі, то впораюся. Тоді я той, хто вам потрібний.

— Назір навчить тебе їздити верхи. Він був колись найкращим вершником у селі, де жили найкращі конярі провінції Нангархар. Тут неподалік є стайня і пляж. Там ти зможеш навчитися їздити верхи.

— Навчитися їздити верхи...— пробурмотів я, міркуючи, як мені пережити наступну годину, а потім іще одну, адже потім стане ще гірше.

— Саме так, Лінбаба,— сказав він, усміхнувшись і простягнувши руку, щоб торкнутися мого плеча. Я відчув тепло його долоні і внутрішньо здригнувся від цього дотику, але не показав цього.— Єдиний спосіб дістатися зараз Кандагара — верхи: всі дороги мінують і обстрілюють. Тож як поїдеш з моїми людьми на війну до Афганістану, тобі доведеться навчитися їздити верхи.

— До Афганістану?

— Так.

— Чому, скажіть на милість, ви узяли собі в голову, що я поїду до Афганістану?

— Не знаю, чи поїдеш туди ти,— відповів він з якимсь непідробним смутком,— але сам я повинен виконати цю місію — поїхати до Афганістану, на свою батьківщину, де я не був понад п’ятдесят років. І запрошую тебе, прошу тебе поїхати зі мною. Вибір, звісно ж, за тобою. Це небезпечна робота, слів немає. Якщо ти відмовишся їхати, я не буду ставитися до тебе гірше.

— Але чому я?

— Мені потрібен гора, іноземець, який не боявся б порушити численні міжнародні закони і міг би зійти за американця. Там, куди ми поїдемо, безліч ворогуючих кланів, вони воюють