Читати книгу - "Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій"

Ціла історія Дон Жуана — це коло («обручка»!), описане від сцени зваблення на балу в де Альваресів (зваблення обопільного, де обидві сторони лишаються «при своєму» — Анна при Командорі, Дон Жуан при персні Долорес) — до сцени зваблення Жуана Анною після вечері з де Мендозами. Цікава тут здійснена Дон Жуаном у міжчасі «переоцінка цінностей»: у II дії він навідріз відмовлявся віддати обручку, тому що «слово чести дав її носити», — у VI дії віддає, щоб довести Анні, що і йому не бракує «одваги» переступити через труп. Ось це вже таки по-справжньому схоже на злочинну спілку «блатних» — «пов'язаних кров'ю».

722

Докладніше про це див. у моїй статті: Імперія і провінція в історіософських драмах Лесі Українки // Філософські студії, 2000. — С. 15—16.

723

У сцені на кладовищі — єдиній, де вони спілкуються напряму, — Командор зовсім «неформально»-лицарськи сприймає бажання Долорес «на гробі рідних» відсилати геть навіть приписово невідлучну дуенью (опускати, отже, перед сторонніми очима «забороло» над власним сакрумом, хоч би це й було проти «етикети»), — але на цьому порозуміння між ними і вривається: Долорес судить усіх чоловіків по Дон Жуанові й огульно нарікає, що, мовляв, чоловіче слово чести на жінок не поширюється, — а Командор із гідністю відводить образливий випад: «Тепер я не дивую, сеньйорито, / що ви не хтіли досі вийти заміж, — / без певності не варто брати шлюбу». Більше ці двоє не мають чого собі сказати — «свавільники», що стоять між ними, як задимлене скло, не дають їм розгледіти себе навзаєм.

724

У першій сцені зваблення Дон Жуан закликає Анну набратись «одваги» й «переступити поріг» батьківського дому, за яким обіцяє їй «широкий світ». В останній сцені Анна повертає йому назад його спокусу в оберненій (теж «дзеркальній»!) проекції: вона також вимагає від нього «одваги», щоб «переступити поріг» у зворотному напрямку — зі «світу» в «дім», тільки її «поріг», на відміну від Жуанового, куди зловісніший: «Се ви поклали в сьому домі трупа, / що мусив би лежати межи нами / неперехідним і страшним порогом. / Але готова я переступити / і сей поріг, бо я одважна зроду» (далі — ще провокативніше: «З якого часу боїтесь ви крови?»).

725

Morel, Jacque. Lessia Oukrainka et le mythe de Don Juan // Actes du  Colloque Lessia Oukrainka. — Paris: Université ukrainienne libre, 1983. — P. 63.

726

«Гісторія о цесару римськом Отоні» з рукописного збірника 1660 р. належить акурат до того пласту лицарської пізньосередньовічної літератури, яким була напхана й книгозбірня Дон Кіхота, — і який на українському ґрунті досі лишається майже недослідженим (як виняток див.: Деркач Б. А. Перекладна українська повість XVII—XVIII ст. — К.: Держлітвидав України, 1960).

727

Токвіль А. де. Давній порядок і революція. — С. 102.

728

Scaglione A. Knights at Court: Courtliness, Chivalry, and Courtesy From Ottoman Empire To The Italian Renaissance. — P. 11.

729

Це порівняння належить Й. Бродському: у своїй мандельштамознавчій розвідці «Дитя цивілізації» він влучно схарактеризував культурну місію Петербурґа як «переклад» — «Європи» на «Росію» (див.: Brodsky J. Less Than One. Selected Essays. — New York: Farrar, Strauss&Giroux, 1988. — P. 130).

730

Булґаков С. Героизм и подвижничество (Из размышлений о религиозной природе русской интеллигенции) // Вехи. — Сб. статей о русской интеллигенции; Из глубины. — Сб. статей о русской революции. — Москва: Изд-во «Правда», 1991. — С. 40—42.

731

Бердяев Н. Самопознание. Москва: Книга, 1991. — С. 30.

732

В «Анні Карєніній» цю думку — кого можна, а кого ні вважати аристократом, — висловлює Лєвін, alter ego автора, у розмові з Облонським (NB: у жодній із країн «старої» аристократії подібна дискусія не могла б відбутися!): «Ти вважаєш Вронського аристократом, а я ні. Чоловік, чий батько виліз із нічого пронозливістю, мати бог зна з ким не в'язалася… (а саме це й є головний резерв імперської еліти — «служиві дворяни»! — О. З.). Я вважаю аристократом себе й людей, подібних мені, які в минулому можуть вказати на три-чотири покоління родин, які стояли на вищому ступені освіти (це значить — від петровських реформ: рівно стільки налічує історія російської освіти. — О. З.) <…>, і які ніколи ні перед ким не паскудилися, ніколи ні від кого не залежали (читай, жили з землеволодіння, не пошукуючи кар'єри, — тут Л. Толстой виступає предтечею В. Липинського, котрий відносив цей прошарок, укупі з селянами, до одного класу «хліборобів». — О. З.)…». Це найкраще викладений маніфест російської аристократії, — тільки що на той час (1870-ті pp.) вона вже не мала жодних шансів стати «історичним гравцем» хоч би й «на других ролях».

733

«Студент» як загальне жандармське звертання до інтеліґента увійшло в обіг під час революції 1905 p. (пор. однойменне оповідання В. Винниченка). Показова тут доля пародійного віршика, яким Достоєвський у «Бісах» глузував із «народовольців», — «От Москвы и до Ташкента / С нетерпеньем ждут студента»: читачами 1870-х він був без іронії сприйнятий за добру монету й навіть використовувався в прокламаціях (!).

734

Пор.: «…російському інтеліґентові чуже і почасти навіть вороже поняття  к у л ь т у р и», те, «що вже органічно вкоренилось у свідомості освіченого європейця» — «як  с у к у п н о с т и  з д і й с н ю в а н и х  у  с у с п і л ь н о - і с т о р и ч н о м у  ж и т т і  о б ' є к т и в н и х  ц і н н о с т е й» (Франк С. Этика нигилизма (К характеристике нравственного мировоззрения русской интеллигенции) // Вехи. — С. 176—177). Ідея самоцінности культури радянській свідомості так само чужа, і навіть сучасному українському політикуму треба пояснювати, «для чого», для яких «практичних» цілей потрібна суспільству культура, — найпевніша «родова пляма» російського колоніалізму.

735

Липинський В. Листи до братів-хліборобів про ідею і орґанізацію українського монархізму // Українська суспільно-політична думка в 20 столітті. — Т. 1. — С. 489.

736

Там само. — С. 491.

737

Там само. — С. 489.

738

Драгоманова-полеміста поза сумнівом варто долучити до попередників Хвильового, який у своїх памфлетах невипадково згадує і «Чудацькі думки…», і «Листи на Наддніпрянську Україну», — вплив таки відчутний, і в стилі, і в способі арґументації (ця тема ще чекає своїх дослідників — навіть Ю. Шевельов її оминув, див. його: Лет Ікара (Памфлети Миколи Хвильового) // Пороги і запоріжжя. — Т.2. — С. 136—184).

739

Хвильовий М. Думки проти течії // Хвильовий М. Твори: У 2 т. — К.: Дніпро, 1990. — Т. 2. — С. 475.

740

Сверстюк Є. Українська