Читати книгу - "Останній пророк"

і весь світ, раб-філософ, одначе, вловлює деяку спільність між філософією пітагорійців і темними натяками профетів, — а головне, задумується над тим, що ні «божественний Платон», який «просвітив душу людини», ні інші грецькі філософи не вирішили питання про «відношення речей до реальності». Якщо між речами й реальністю неможлива «співучасть», то «навіщо ж тоді ідеї і пощо речі? Навіщо я тоді існую як Варів раб, а він як мій патрон?» Так соціальне ломиться у сферу філософії і ставить до неї свої неуникненні запити. «І мені починає здаватися, що мій земляк-блазень має правду, очікуючи свого Христоса-спасителя. Якщо, за словами Великого Вчителя (тобто Платона. — І. Дз.), над космосом речей мають запанувати ідеї, то ж чи не повинно нарешті прийти до тої рівноваги, в якій розплинеться твоє й моє рабство, неволя нашої Геллади, римська загарбливість, жидівська зарозумілість?..»

Тут треба сказати, що вплив єврейської думки на грецьку, як і грецької на єврейську, — явище не випадкове. Євреї дохристиянської доби мали розвинену писемність, кількість сувоїв із текстами богословсько-філософського характеру не поступалася кількості текстів грецьких, на думку ж історика Пола Джонсона, перевищувала їх, при чому не лише кількісно, а й пропагандистською агресивністю. Це один із вимірів складної єврейсько-римсько-грецької колізії в Палестині та на всьому Близькому Сході[56].

Але уникнути грецького впливу євреям не вдавалося, як і грекам — єврейського. Це позначилося й на іменах, з якими біблійні постаті ввійшли у світову історію. Міріам стала Марією, Елісеба — Єлизаветою, та й Ісус Христос — також грецька форма імені Єшуа, і Палестина — грецька форма єврейського слова тощо. І взагалі саме греки чи не найбільше прислужилися початковій експансії християнства, яке потрапляло на підготовлений (зокрема й грецькою філософією) ґрунт. До речі, наш Сковорода прямо пов'язував ідею Бога з Платановою ідеєю Деміурга (зокрема у своєму творі «Начальная дверь ко христіанскому добронравію»).

Тож сподівання на Месію — не просто якась юдейська химера. Воно визріває — в різних формах, різних видах — на всіх просторах рабовласницького буття, що вже вичерпувало себе і ждало болісних пологів. Хоча передбачення настання Божого царства, версії воскресіння й безсмертя трапляються і в найдавніших ассирійських, вавилонських і перських джерелах; в Єгипті ідея посмертного суду й безсмертя існувала за тисячу літ до християнства. Тож єврейська ідея приходу Месії акумулювала напругу думки багатьох народів і була підготовлена і теологічно, і соціально, і етично, і психологічно. А відповідно необхідною стає і з'ява Івана Хрестителя.

У романі Леоніда Мосендза наростання цього історичного запиту відтворено художньо коректно і переконливо. І ось на що варто ще звернути увагу. Вся атмосфера життя в Ізраїлі, весь комплекс соціальних, станово-структурних, господарських відносин, космологічних і правових уявлень — усе це складалося не без впливу сусідніх народів і держав, насамперед Єгипту й Вавилону. І хай автор цього й не наголошує, але коли сирійський грек Скриб, філософ-раб, розмірковує про рабство, він знає, що Мойсеїв закон, П'ятикнижжя, м'якший щодо рабів, ніж закони Хаммурапі чи майже аналогічні їм римські закони. Мойсеїв закон визнавав за рабом право на свободу (в розумінні можливості бути звільненим своїм паном), передбачав покарання пана за причинення каліцтва рабові й не тільки не забороняв поміч утіклому рабові (як римське право; в законах же Хаммурапі призначалася за це смертна кара), а й схвалював співчуття. Тож, може, не дуже вірячи в перспективу докорінного переінакшення світового життя, і не так із світоглядно-філософської позиції, як із прагматичної, філософ-раб виявляє зацікавленість імовірною з'явою Месії та всіма «підготовчими» подіями.

І в цьому «оптимістичному» ключі завершується перша частина роману «Останній пророк» — «Батьки» — і переходиться до другої — «Вибранець».

Уже знаємо, яким виходить у ширший світ син Елісеби, і почасти бачимо, що то за світ. Тут має вирішитися, яким шляхом піде він, — власне, як він на цей шлях ставав, бо самий шлях загалом здогадний. Отож обставини й чинники. Рік Великого Перепису, що має поставити на податковий облік кожну єврейську душу, минає. Повстання, якого одні жадали, а інші боялися, вже сталося. І вже потоплене в крові. Від галілейського міста Сефоріса, що був центром повстання, не залишилося сліду — римляни переорали руїни й рукотворне поле засипали сіллю. (Принагідно зауважено дуже важливе: що це не якесь ноухау — «Під зуби борон залізних, до розпечених печей цегляних заганяв колись своїх переможених ворогів цар Давид». Гуманітарний асортимент у пасіонаріїв доіндустріальної ери був порівняно обмежений. Та й пізніші не завжди потребували винахідливості.) Уцілілі роздумують про причини поразки — вони теж не нові: не було ватажків, рівних давнім біблійним чи й післябіблійним