Читати книгу - "Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна"

— Обероне, — промовив він, — невже час настав?

— Який час? — м'яко запитав я.

Він загиготів.

— Тобто як це який? Звісно ж, час знищити світ!

5

Я відвів світло від обличчя і стиха відповів:

— Не зовсім. Не зовсім.

Дворкін зітхнув.

— Ти досі не наважився.

Він поглянув уперед і, схиливши голову набік, перевів погляд на мене.

— Чому ти завжди все псуєш? — запитав він.

— Я нічого не зіпсував.

Він опустив лампу. Я знову повернув голову, але він зрештою зміг добре роздивитися моє обличчя — і засміявся.

— Кумедно. Дуже-дуже кумедно, — мовив він. — Ти прийшов у подобі юного Лорда Корвіна, мріючи пробудити в мені родинні почуття. Чому ж ти не обрав Бранда чи Блейза? Діти Клариси найкраще послужили нам.

Я знизав плечима і підвівся.

— І так, і ні, — відказав я, вирішивши підгодовувати його двозначностями доти, доки він прийматиме їх і відповідатиме. Так може зринути щось вельми цінне — до того ж, це простий спосіб підтримувати його у доброму гуморі.

— А ти сам? — вів далі я. — Яку маску обрав би ти?

— Ну, щоб заручитися твоєю приязню, я прийму твою подобу, — мовив він і засміявся.

Дворкін відкинув голову назад, і в сміхові його вчувалася зміна, що відбувалася з ним. Його постать ураз збільшилася, а обличчя пішло брижами, як вітрило, напнуте при сильному вітрі. Він випростався і неначе зріс — і навіть горб зник на спині. Риси обличчя змінилися, а борода потемніла. Було очевидно, що він якимось чином проводить перерозподіл своєї ваги. Нічна сорочка, що сягала йому до кісточок, тепер навіть не прикривала гомілки. Він глибоко вдихнув — і його плечі розширилися. Руки видовжилися, схоже на казанок черево сплюснулося і звузилося. Спершу він сягнув мені до плеча, а потім вище. Поглянув мені у вічі. Зараз вбрання доходило йому лише до колін. Горб повністю розсмоктався. Обличчя востаннє змінилося, а тоді завмерло. Сміх збляк до гиготіння й завершився осміхом. Я розглядав трохи стрункішу версію самого себе.

— Задоволений? — запитав він.

— Непогано, — відказав на те я.

— Зачекай, доки я підкину кілька поліняк у комин.

— Я тобі допоможу.

— Все гаразд.

Я витягнув пару гілляк з підставки праворуч. Будь-яка затримка давала мені трохи часу на вивчення його реакцій. Оскільки я поринув у роботу, він сам підійшов до стільця і вмостився. Коли я зиркнув на нього, то помітив, що він зовсім не дивиться на мене, а розглядає пітьму. Я закінчив поратися з комином, сподіваючись, що він скаже хоча б щось. Нарешті він так і зробив.

— То що там трапилося з великим плетивом? — запитав він.

Я не знав, має він на увазі Лабіринт чи якийсь хитрий татів задум, про який він нічого не знає.

— Краще ти мені розкажи, — відказав я.

Він знову гигикнув.

— Чому ні? Ти змінив свою думку, ось що трапилося, — заявив він.

— З якої на яку, як гадаєш?

— Не глузуй з мене. Навіть ти не маєш права глузувати з мене, — зауважив він. — Особливо ти.

Я звівся на ноги.

— Я не насміхався з тебе.

Я перетнув кімнату, щоби взяти іншого стільця, і поставив його біля комина, навпроти Дворкіна. Вмостився.

— Як ти мене впізнав? — запитав я.

— Мало хто знає, де я перебуваю.

— Це правда.

— Чи багато в Амбері тих, хто вважає мене мертвим?

— Так. А інші гадають, що ти десь вештаєшся Тінями.

— Розумію.

— Як ти почуваєшся?

Він жорстко усміхнувся у відповідь.

— Тобто, чи досі я божевільний?

— Ти вкладаєш у моє запитання значно більше підтексту, ніж я сам.

— Щось блякне, щось наростає, — відказав він. — Щось приходить до мене і знову зникає. Наразі я майже став собою — от тільки майже. Через шок від твоїх гостин, мабуть... Щось зламалося у моєму мозку. Ти знаєш це. Інакше бути не могло. Тобі це також відомо.

— Гадаю, так, — відказав я. — А чому б тобі не розповісти про все це мені знову? Від самого процесу розмови тобі може покращати, а я, можливо, почую щось, що пропустив. Розкажи мені якусь історію.

Знову регіт.

— Яку забажаєш. Що тобі більше до вподоби? Мій політ з Хаосу на цей маленький негаданий острів у морі ночі? Мої міркування над проваллям? Одкровення Лабіринту в прикрасі, що висіла на шиї єдинорога? Як я відтворив той Лабіринт блискавицями, лірою і кров'ю, доки наші розгнівані батьки шаленіли від люті, як надто пізно було кликати мене назад, адже полум'яна поема вже викарбувала перший рядок у моєму мозку, заражаючи мене волею творіння? Запізно! Запізно... Охоплений звироднілою хворобою, недосяжною ні для їхньої допомоги, ні для сили, я планував і створював, вражений новим собою. Ти б хотів ще раз почути цю казочку? Чи, може, розповісти про лікування?

Мій мозок хмелів від підтекстів, які жменями розсипав Дворкін. Я не міг визначити, говорить він буквально чи метафорично, чи просто ділиться параноїдальними мареннями, але те, що я хотів почути — мав почути — було ближчим до сьогодення. Тож, розглядаючи примарний образ самого себе, від якого долинав примарний голос, я мовив:

— Розкажи мені про лікування.

Дворкін з'єднав кінчики пальців між собою і заговорив через цей імпровізований гучномовець.

— Я є Лабіринт, — мовив він. — Навсправжки. Пронизуючи мою свідомість, щоби набути форми, новостворений Амбер увібрав у себе частину мене, а я — частину його. Одного дня мені спало на думку, що я водночас є і Лабіринтом, і собою, а візерунку, набуваючи своєї суті, довелося стати ще й Дворкіним.

Породження цього місця і цього часу призвело до взаємних змін — в цьому його сила і слабкість водночас. І збагнув я, що шкода, завдана Лабіринту, обов'язково позначиться на мені, а шкода, завдана мені, позначиться на долі Лабіринту. Мене по-справжньому не можна було вигнати, адже мене захищає Лабіринт, і водночас — хто, крім мене, міг би завдати шкоди йому самому? Неймовірна замкнена система, слабкість якої відбивається її силою.

Він змовк. Я прислухався до тріскотіння вогню. Не знаю, до чого прислухався він сам.

—