Читати книгу - "Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна"

Те, що Дворкін наш дідусь, сюрпризом для мене не стало. Чомусь мені здавалося, що я знав про це дуже давно — знав, але не озвучував. І... попри все, це ставило більше питань, ніж давало відповідей. Відшукали ще одне покоління предків. Починаємо заплутуватися. Тепер я ще менше розумів, ким же Дворкін був насправді. Додайте до цього факту те, що він і сам визнавав: це ж історійка божевільного.

— Але щоб полагодити його...? — мовив я.

Він самовдоволено гигикнув — і моє власне обличчя смикнулося переді мною.

— Невже ти втратив смак до того, щоби бути володарем живого вакууму, королем Хаосу? — запитав він.

— Можливо, — відказав я на те.

— Присягаюся Єдинорогом, твоєю матір'ю, я знав, що все скінчиться саме цим! Лабіринт настільки ж сильний, як і велич королівства. Чого ж ти тоді бажаєш?

— Зберегти королівство.

Він похитав своєю/моєю головою.

— Значно простіше буде зруйнувати все і почати спочатку — як я часто казав тобі раніше.

— Я впертий. Тож поясни мені ще раз, — я спробував наслідувати татову різкість.

Він знизав плечима.

— Знищимо Лабіринт — і знищиться Амбер, а також усі Тіні навколо нього. Дай мені дозвіл знищити самого себе в центрі Лабіринту — і ми зруйнуємо його. Дай мені дозвіл і своє слово, що тоді ти візьмеш Камінь, який містить есенцію Порядку, і створиш новий Лабіринт, чистий, яскравий і незаплямований, вималювавши його власним єством, доки легіони Хаосу намагатимуться відволікати тебе звідусіль. Пообіцяй — і дай скінчити це все, адже я і сам зламаний, тож волів би радше вмерти заради ладу, аніж жити для нього. Що скажеш на це тепер?

— Чи ж не краще полагодити те, що маємо, аніж зруйнувати роботу мільярдів років?

— Боягуз! — вигукнув він, зірвавшись на ноги. — Я знав, що ти знову скажеш це!

— І все ж, чому ні?

Він узявся міряти кроками кімнату.

— Скільки разів ми вже обговорювали це? — запитав він. — І нічого не змінилося! Ти боїшся спробувати!

— Можливо, — зауважив я. — Але чи не здається тобі, що те, чому ти стільки віддав, вартує кількох зусиль — додаткової жертви, якщо існує ймовірність врятувати його?

— Ти досі не розумієш, — мовив він. — Я не можу не вважати, що зламану річ краще зруйнувати — і замінити на нову. Природа моєї внутрішньої травми така, що я не можу сподіватися на ремонт. Я сам пошкоджений таким чином. Мої почуття наперед визначено.

— Якщо Камінь може створити новий Лабіринт, чому б не скористатися ним для ремонту старого — і покласти край нашим бідам, зціливши твій розум?

Він наблизився і став переді мною.

— Де твоя пам'ять? — запитав він. — Ти ж знаєш, що в мільярди разів складніше залагодити пошкодження, аніж почати все спочатку. Навіть Каменю значно легше зруйнувати все, ніж ремонтувати. Чи ж ти забув, як воно все там? — Він вказав на стіну позаду себе. — Хочеш знову піти туди й подивитися?

— Так, — сказав я. — Хотілося б. Ходімо.

Я підвівся і глянув на нього згори вниз. Коли він гнівався, його контроль за власною формою зникав. Він уже втратив три чи чотири дюйми зросту, риси мого обличчя знову ставали гномічними, а помітний горб, що ріс між його плечима, уже почав проявлятися, коли він вказав на стіну.

Він уважно вдивлявся в моє обличчя, і його очі розширилися.

— Ти справді хочеш цього, — мовив він за мить. — Гаразд. Ходімо.

Він повернувся і рушив до великих залізних дверей. Я пішов за ним. Обома руками він повернув ключ, а тоді наліг на нього всією вагою. Я рушив уперед, щоби допомогти йому, але він відкинув мене з надзвичайною силою, перш ніж востаннє штовхнути двері. Ті заскреготіли й посунули назовні, відчинившись настіж. І тут мене вразив дивний, але знайомий запах.

Дворкін зайшов усередину і спинився. Схопив щось схоже на високий ціпок, який стояв праворуч, біля стіни. Кілька разів він ударив ціпком об землю — і його верхній кінець замерехтів. Смолоскип сяяв доволі яскраво, відкриваючи моєму погляду вузький тунель, яким ми рухалися. Я йшов за старим, а коли тунель розширився, то зміг рухатися з ним пліч-о-пліч. Запах став інтенсивнішим, і я мав ось-ось його впізнати. Бо ж іще не так давно...

За вісімдесят кроків наш прохід повернув угору і ліворуч. Тоді ми пройшли крізь маленьку, схожу на відросток ділянку. Її вкривали розтрощені кістки, а зі скелі за кілька футів над підлогою стирчало велике залізне кільце. До нього було примоцовано мерехтливий ланцюг, що впав на підлогу і, неначе стрічка розплавленого металу, тік у пітьму.

Прохід знову звузився, і Дворкін укотре пішов першим. Невдовзі він різко повернув і я почув бурмотіння. Коли я сам повертав, то заледве не врізався в нього. Старий припав до землі і мацав щось лівою рукою в темній розколині. Почувши тихе крукання й помітивши ланцюг, що зникає в отворі, я збагнув, що це і де ми.

— Гарний Віксер, — почув я голос старого. — Я далеко не йду. Все гаразд, гарний Віксере. Ось тобі дещо погризти.

Звідки він витягнув щось для годівлі звіра, я гадки не мав. Але багряний грифон, до якого я підійшов достатньо близько, щоби розгледіти, піднявся зі свого лігва і прийняв подарунок, хитнувши головою і закрумкавши. Дворкін вищирився до мене.

— Здивований? — запитав він.

— Чим?

— Ти гадав, що я його боюся. Гадав, ніколи не станемо друзями. Ти посадив його сюди, щоби тримати мене подалі від Лабіринту.

— Я колись казав таке?

— Ні. Але я ж не дурень.

— Сприймай це як хочеш, — відказав я.

Він гигикнув, підвівся і рушив далі коридором.

Я подався за ним. Тунель знову почав підніматися вгору. Стеля повищала, а коридор розширився. Зрештою ми прийшли до входу в печеру. На мить Дворкін закляк, виставивши перед собою ціпок. Доки я розглядав його силует на тлі нічного неба, чистий солоний бриз очистив від мускусного запаху мої ніздрі.

Ще мить