Читати книгу - "Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна"

— і він рушив далі, ступивши крок у світ небесних Стожарів і блакитного оксамиту. Я йшов за ним, кинувши короткий зачудований погляд на неймовірний краєвид. І справа була не тільки в зорях, що надприродньо мерехтіли у безмісячному, безхмарному небі, і не тільки в межі між небесами і морем, яка враз повністю зникла — Лабіринт яскрів ацетиленовою блакиттю на тлі цього небомор'я, і всі зорі вгорі, збоку і внизу впорядкувалися з геометричною точністю, утворюючи фантастичне переплетене мереживо, яке більше за все решта створювало враження, немовби то ми зависли посеред космічної павутини, справжнім центром якої є Лабіринт, а все решта — промениста сітка чіткої послідовності його буття, зміни, розташування.

Дворкін спускався до Лабіринту, просто до краю з почорнілою ділянкою. Він провів над нею своїм ціпком і повернувся до мене, коли я підійшов ближче.

— Ось вона, — оголосив він. — Діра в моїй свідомості. Я не можу більше мислити крізь неї — тільки навколо. Я більше не знаю, як саме можна полагодити те, чого мені бракує. Якщо ти гадаєш, що знаєш, то щоразу повинен бути готовим до негайного знищення, коли переходиш знищену частину Лабіринту. Тебе знищить не темна пляма, а сам Лабіринт — адже ти обірвеш маршрут. Камінь може врятувати тебе або ні, я не знаю. Але простіше не ставатиме. З кожним проходженням долати Лабіринт буде все складніше, а твої сили поступово танутимуть. Востаннє, коли ми говорили про це, ти злякався. Хочеш сказати, що відтоді ти змужнів?

— Можливо, — відказав я. — А іншого виходу ти не бачиш?

— Я знаю, що можна почати все з чистого аркуша, бо вже робив так. А іншого шляху, крім цього, я не бачу. І чим довше ми чекаємо, тим ситуація погіршується. Чому б тобі не сходити по Камінь і не позичити мені свій клинок, сину? Кращого виходу я не бачу.

— Ні, — відказав я. — Я маю знати більше. Розкажи мені ще раз, як було завдано шкоди.

— Я досі не знаю, хто з твоїх дітей пролив кров на цій плямі, якщо ти про це. Але лихо скоєно, нема чого вже зупинятися на цьому. Темні частини нашого єства значно сильніше проявилися в них. Можливо, вони надто близькі до Хаосу, з якого ми постали, а над силою волі для здолання його вони не працювали. Я гадав, що з них вистачить ритуалу проходження Лабіринтом. Не міг вигадати нічого сильнішого. І все ж він виявився заслабким. Вони постали проти всього. Вони хочуть зруйнувати сам Лабіринт.

— Але якщо нам удасться почати все спочатку, то чи не повторяться ці події самі собою?

— Не знаю. Але чи маємо ми вибір, крім поразки і повернення до Хаосу?

— А що трапиться з ними, якщо ми почнемо все спочатку?

Він надовго змовк. А тоді знизав плечима.

— Не знаю.

— А на що буде схожим інше покоління?

Він гигикнув.

— Як можна відповісти на таке питання? Гадки не маю.

Я витягнув скалічений Козир і передав йому. Він розглядав його у світлі свого ціпка.

— Гадаю, це Мартін, син Рендома, — мовив я. — Його кров пролито тут. Гадки не маю, чи він досі живий. Яким, на твою думку, він міг би стати?

Він перевів погляд на Лабіринт.

— То он який предмет прикрашав його, — мовив він. — Як ти дістав цю карту?

— Мені її дали, — ухилився я. — Це ж не твоя робота, правда?

— Звісно ж, ні. Я ніколи не бачив цього хлопчину. Але ж це дає відповідь на твоє запитання, хіба ні? Якщо і є інше покоління, твої діти знищать його.

— Як ми знищимо їх?

Наші погляди перетнулися.

— Відколи це ти раптом став дбайливим татусем? — запитав Дворкін.

— Якщо не ти створив цей Козир, тоді хто?

Він зиркнув на карту і легенько стукнув по ній нігтем.

— Мій найкращий учень. Твій син Бранд. Це його манера. Бачиш, що вони виробляють, щойно здобувають трохи сили? Чи віддав би хтось із них своє життя, щоби зберегти королівство і відновити Лабіринт?

— Гадаю, так, — мовив я. — Можливо, Бенедикт, Джерард, Рендом, Корвін...

— На Бенедикті лежить тавро прокляття, Джерард має волю, проте не має розуму, Рендому бракує сміливості та впертості. Корвін... А хіба він не підпав під неласку і не зник з поля зору?

Я подумки повернувся до нашої останньої зустрічі, коли він допоміг мені втекти з камери до Кабри. Певно, він мав щодо цього свою думку, зовсім не знаючи про обставини, за яких я в тій камері опинився.

— Саме тому ти прибрав його личину? — продовжував він. — Щоб дорікнути мені? Знову випробовуєш мене?

— Він не підпав під неласку і не зник з поля зору, — відказав я, — хоч і має ворогів як у родині, так і поза її межами. Але він піде на все, аби врятувати королівство. Як ти оцінюєш його шанси?

— Він давно тут не з'являвся?

— Так.

— Тоді він міг змінитися. Я не знаю.

— Я гадаю, він змінився. І знаю, що він дуже хотів би спробувати все полагодити.

Дворкін знову поглянув на мене і більше не відривав погляду.

— Ти не Оберон, — нарешті мовив він.

— Не він.

— Ти саме той, кого я бачу перед собою.

— Не більше й не менше.

— Зрозуміло... Я не знав, що тобі відомо про це місце.

— Стало відомо нещодавно. Коли я вперше сюди потрапив, мене привів Єдиноріг.

Його очі розширилися.

— Це дуже цікаво, — мовив він. — Минуло стільки часу...

— То як щодо мого запитання?

— Га? Запитання? Якого запитання?

— Мої шанси. Як ти гадаєш, чи зміг би я полагодити Лабіринт?

Він повільно підійшов, простягнув правицю і поклав її мені на плече. Водночас ціпок, який він тримав в іншій руці, нахилився за фут до мого обличчя, але тепла я не відчув. Старий поглянув мені у вічі.

— Ти змінився, — через певний час сказав він.

— Чи достатньо, щоби виконати це? — запитав я.

Він відвів погляд.

— Можливо, достатньо, щоби варто було спробувати, — відказав він, — навіть якщо ми приречені на поразку.

— Чи допоможеш ти мені?

— Я не знаю, — відказав він, — чи мені це