Читати книгу - "Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна"

Позаду почулося подзенькування. Коли я озирнувся, за спиною стояв грифон. Його голова повільно похитувалася з боку на бік, хвіст теж похитувався з боку на бік, а язик вистромився назовні. Він почав кружляти навколо нас і зупинився саме між Дворкіним і Лабіринтом.

— Він знає, — мовив Дворкін. — Відчуває, коли я починаю змінюватися. Він не дозволить мені підійти до Лабіринту... Гарний Віксер. Ми повертаємося. Все гаразд... Ходімо, Корвіне.

Ми рушили назад, до входу в печеру, а Віксер пішов за нами, дзеленькаючи на кожному кроці.

— Камінь, — мовив я. — Судний Камінь... ти кажеш, він необхідний, щоби полагодити Лабіринт?

— Так, — відповів старий. — Його потрібно пронести через увесь Лабіринт, відновлюючи первинний візерунок там, де його було пошкоджено. Але це може зробити тільки той, хто налаштувався на Камінь.

— Я налаштований на Камінь, — відповів я.

— Як? — запитав він, спинившись.

Віксер дзенькнув позаду нас, коли ми спинилися.

— Я виконував твої письмові вказівки... й Ерікові усні, — відповів я. — Я взяв Камінь із собою у центр Лабіринту і спроектував себе всередину нього.

— Ясно, — відказав він. — А як ти його здобув?

— Від Еріка, на смертному ложі.

Ми зайшли в печеру.

— Він у тебе з собою?

— Я був змушений заховати його в одній із Тіней.

— Я би радив тобі швиденько забрати його і принести сюди або в палац. Найкраще його зберігати біля центру буття.

— Чому?

— Він має схильність викривлювати Тіні, якщо надто довго перебуває в них.

— Викривлювати? Яким чином?

— Неможливо визначити заздалегідь. Усе цілковито залежить від місця.

Ми обігнули ріг і рушили далі пітьмою.

— А що це означає, — запитав я, — коли ти носиш Камінь і все навколо тебе починає сповільнюватися? Фіона попередила мене, що це небезпечно, але не зазначила, чому.

— Це означає, що дійшов до межі свого єства, що твоя енергія скоро вичерпається і ти помреш, якщо швидко що-небудь не зробиш.

— А що саме?

— Почнеш брати силу з самого Лабіринту — первинного Лабіринту в Камені.

— Як можна досягти цього?

— Ти маєш піддатися йому, відпустити себе, стерти власну особистість, знищити межі, які відділяють тебе від усього решта.

— Звучить простіше, ніж робиться.

— Але це можливо зробити, і це єдиний спосіб.

Я похитав головою. Ми рушили далі й нарешті підійшли до великих дверей. Дворкін погасив ціпок і притулив його до стіни. Ми зайшли і зачинили двері. Віксер спинився за крок від них.

— Ти маєш піти просто зараз, — сказав Дворкін.

— Але є ще так багато питань, які б я хотів поставити тобі, а ще й сам хотів би дещо розповісти.

— Мої думки втрачають ясність і ти викинеш слова на вітер. Приходь завтра вночі, чи післязавтра. Хутчіше! Йди!

— Чому такий поспіх?

— Коли я змінюся, то можу завдати тобі шкоди. Зараз я стримую зміну винятково силою волі. Вирушай!

— Я не знаю як. Я знаю, як дістатися сюди, але...

— У столі в іншій кімнаті лежать особливі карти. Бери світло! Іди будь-куди! Геть звідси!

Я хотів було запротестувати, що не боюся фізичної сили, яку він може проявити, але нараз його риси попливли, як розпечений віск, і сам він почав здаватися значно більшим, кінцівки його видовжилися. Схопивши світло, я вибіг з кімнати, і раптовий холод пройняв мене.

...до столу. Я прочинив одну з шухлядок і схопив кілька карт, що валялися в ній. А тоді почув позад себе кроки чогось, що виходило з кімнати, звідки я щойно вибіг. І вони зовсім не скидалися на кроки стариганя. Я не озирався. Натомість підняв перед собою карти й поглянув на верхню. Місце було незнайомим, але я розкрив свідомість і потягнувся до нього. Гористий кряж, щось непевне позад нього, дивне смугасте небо, ліворуч розкидані по ньому зорі.

...Карта ставала то гарячою, то холодною від мого дотику, і лютий вітер проходив крізь неї, доки я вдивлявся в пейзаж, змінюючи перспективу.

Праворуч від мене пролунав сильно змінений, але досі впізнаваний голос Дворкіна:

— Дурню! Ти обираєш землю своєї погибелі!

Велика клешнеподібна рука — чорна, шкіриста, скручена, доторкнулася до мого плеча, можливо, щоби забрати карту. Але видіння вже змодельовано, і я рушив уперед, відвертаючи карту, коли збагнув, що втік. Потім я зупинився й завмер, щоби дати своїм чуттям призвичаїтися до нової місцини.

Я знав. З уривків легенд, родинних пліток і почуття, що охопило мене, я знав місце, куди потрапив, і з цілковитою впевненістю щодо природи цього краю я підвів очі, щоби поглянути на Двори Хаосу.

6

Де саме? Відчуття — річ узагалі непевна, а ось моє сприйняття напружилося наразі до краю можливостей. Скеля, на якій я стояв... Варто мені було спробувати зосередити на ній погляд, як вона набувала вигляду розпеченої бруківки у спекотний полудень. Здавалося, вона совалася і тремтіла, хоча моя точка опори лишалася непорушною. А ще вона не могла вирішити, до якої ж частини спектру належить. Скеля пульсувала і виблискувала, ніби шкіра ігуани. Підвівши погляд, я вдивлявся в небеса, яких ніколи не бачив раніше. Небо розчахнулося навпіл. Одна його половина втілювала найглибшу нічну пітьму, в якій танцювали зорі. Кажучи «танцювали», я не мав на увазі «мерехтіли»; вони стрибали, змінюючи розміри; шастали й кружляли; спалахували, ніби супернова; тьмяніли і зникали. То було жахне видиво, і живіт мій стискався від страшенного нападу акрофобії[87]. Я перевів погляд в інший бік, але це не надто покращило ситуацію. Друга половина неба скидалася на постійно струшувану пляшку з кольоровим піском; смуги помаранчевого, жовтого, червоного, блакитного, коричневого та багряного оберталися й вигиналися; плями зеленого, бузкового, сірого та сліпучо білого зринали і зникали, вливаючись в інші смуги, замінюючи їх або ж приєднуючись до інших рухомих об'єктів. Вони також мерехтіли і тремтіли, даруючи неможливе відчуття далини і близькості. Якоїсь миті вони буквально здіймалися в небесну вись, в інший час — виповнювали повітря біля мене тонким, прозорим туманом, сліпучими смугами або ж щільними мацаками кольору. Пізніше я збагнув, що вододіл між темрявою і кольором повільно рухався