Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 2"

М а к с. Я піду. Я тебе дуже, дуже прошу. Я піду.

Завіса

ОПОВІДАННЯ ПРО ГРОМАДЯНСЬКУ ВІЙНУ В ІСПАНІЇ

Ш38—т9

OLD MAN AT THE BRIDGE THE DENUNCIATION THE BUTTERFLY AND THE TANK NIGHT BEFORE BATTLE UNDER THE RIDGE NOBODY EVER DIES!

Переклав Володимир Митрофанов

(g) Український переклад»

«видавництво «Дніпро», 1930 р.

СТАРИЙ КОЛО МОСТУ

Край дороги сидів старий дід в окулярах із залізною оправою і в геть запорошеній одежі. Через річку вів понтонний міст, і по ньому сунули підводи, вантажні машини, чоловіки, жінки й діти. Запряжені мулами вози, переїхавши міст, ледве повзли крутим узвозом, і солдати підштовхували їх, впираючись у шпиці коліс. Машини з надсадним ревом сунули нагору і вибирались із тієї тисняви, а селяни брели дорогою по кісточки в пилюці. Тільки той дід сидів непорушно. Він так стомився, що не міг іти далі.

Я мав завдання перейти міст, розвідати підступи до нього по той бік річки і з'ясувати, куди просунувся ворог. Зробивши це, я повернувся назад через міст. Тепер тут було менше підвід і зовсім мало пішого люду, та старий усе сидів на місці.

— Звідки ви? — спитав я.

— Із Сан-Карлоса, — відказав він і усміхнувся.

Сан-Карлос було його рідне містечко, отож старий і всміхнувся на ту приємну згадку.

— Я доглядав худібку, — пояснив він.

— А-а, — мовив я, не розуміючи до ладу, про що йдеться.

— Еге ж, — сказав він. — Зостався, бачте, там доглядати худібку. Я пішов із Сан-Карлоса останній.

Він не схожий був ні на чередника, ні на вівчаря, і, окинувши поглядом його чорну запорошену одежу, сіре запорошене обличчя та окуляри в залізній оправі, я спитав:

— А що там за худібка?

— Та всяка собі худібка, — відказав він і хитнув головою. — А от довелось її покинути.

Я дивився на міст, на околицю в дельті Ебро, що нагадувала мені Африку, і думав про те, чи скоро побачимо ми противника, і весь час дослухався, щоб не пропустити перших звуків, що провіщають оту завжди таємничу річ, яка зветься зіткнення з ворогом, — а старий усе так само сидів на місці.

— То яка ж усе-таки худібка? — спитав я.

— Та там її разом три хвости, — пояснив вів. — Дві кози, кіт та ще чотири пари голубів.

— І вам довелось їх покинути? — спитав я.

— Еге ж. Почали стріляти з гармат. Ото як почали стріляти, капітан і звелів мені йти.

— А родичів ви не маєте? — спитав я, дивлячись на протилежний кінець мосту, де останні підводи квапливо з'їжджали схилом берега.

— Ні,— відповів він. — Лише оту худібку, що я казав. За кота, звісно, турбуватися нема чого. Коти — вони можуть дати собі раду, а от що буде з рештою, аж подумати страх.

— За кого ви стоїте? — спитав я.

— Ні за кого, — відказав він. — Мені сімдесят шість років. Я пройшов оце дванадцять кілометрів, а далі, мабуть, уже не зрушу.

— Тут небезпечно, — сказав я. — Вам треба піднатужитись і дійти до повороту на Тортосу: гам їздять машини.

— Ось посиджу ще трохи, а тоді піду, — сказав він. — А куди вони їдуть, ті машини?

— До Барселони, — відповів я.

— Я нікого в тій стороні не знаю, — сказав він. — Та все одно дякую. Красно вам дякую.

Він звів на мене тьмяні, стомлені очі і, бажаючи поділитися хоч з кимось своєю бідою, сказав:

— Кіт — то йому нічого, я знаю. За кота турбуватись нема чого. А от решта… Як ви гадаєте, що з ними станеться?

— Та, певно, якось перебудуть.

— Справді?

— А чом би й ні,— відповів я, дивлячись на протилежний берег, де вже не було жодної підводи.

— А як стрілятимуть, то що їм робити? Мені ж сказано йти, коли почали стріляти.

— Ви залишили голубник відчинений?

— Еге.

— Ну, то вони полетять собі.

— Еге ж, вони, звісно, полетять. А от решта… Про решту бодай і не думати, — сказав він.

— Якщо ви перепочили, то йшли б уже, — наполягав я. — Вставайте і спробуйте піти.

— Дякую, — сказав він, тоді звівся на ноги, заточився вбік і знову сів у пилюку.

— Я ж доглядав худібку, — глухо пробурмотів він уже не до мене. — Я тільки доглядав худібку.

Допомогти йому я не мав чим. Був перший день великодня, ї фашисти підступали до Ебро. Було сіро, похмуро, небо затяг-ли низькі хмари, і ворожі літаки не знімалися в повітря. І оце, та ще те, що коти можуть самі собі дати раду, була єдина втіха, яка лишилася тому старому в житті.

ВИКАЗ

Колись бар Чікоте був у Мадріді чимось на зразок нью-йоркського «Лелеки», тільки без музики й дівиць-початківок, або на зразок чоловічого бару в «Уолдорфі», якби туди пускали жінок. І хоч вони там часом і з'являлися, проте загалом то була чоловіча царина, де жінки не мали ніяких прав. Власник мадрідського бару, Педро Чікоте, далежав до тих людей, які своєю особистістю надають певного обличчя будь-якому закладові. Класний бармен, завжди привітний, завжди веселий, з невичерпною живинкою в ділі. Така живинка в наш час — досить рідкісна річ і мало хто зберігає її надовго. Тільки не слід плутати її із штучною жвавістю. Чікоте мав справжню живинку, не вдавану й не позірну. До того ж був скромний, щирий і приязний чоловік. їй-право, своєю доброю і веселою вдачею, а також і суто професійною майстерністю, він не поступався Жоржеві з паризького «Рітца», — а ті, хто там бував, знають, що це чи не найвище порівняння, — та й сам бар у нього був чудовий.

У ті дні молоді мадрідські сноби з багатих родин здебільшого збиралися в так званому «Новому клубі», а справжні хлопці ходили до Чікоте. Бувало там чимало й таких людей, що зовсім мені не подобались, так само як, скажімо, і в «Лелеці», проте ніколи не траплялося, щоб мені було в Чікоте неприємно. І одна з причин полягала в тому, що там не розмовляли про політику. Є такі кафе, куди тільки заради політичних дебатів і ходять, а у Чікоте про політику не говорили. Зате говорили на всілякі інші теми, а ввечері туди сходилися найвродливіші дівчата міста, отож можна було любісінько знайти собі товариство на цілий вечір, і в усіх нас там почалося немало чудових вечорів.

До того ж туди завжди можна було зайти, щоб дізнатися, хто є в місті або якщо хтось кудись поїхав, то куди саме. А влітку, коли в місті