Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 2"

Та й напої там подавали чудові. Якщо ви замовляли мартіні,-то його готували з найкращого джину, який тільки можна купи-1 ти за гроші, а віскі для Чікоте довозили в барильцях просто із Шотландії, і воно так різнилося від усіх рекламованих марок, що куди там до нього отому звичайному «шотландському». Коли почався заколот, Чікоте був у Сан-Себастьяні, де тримав літній бар. Він і тепер його тримає, і кажуть, то найкращий бар у франкістській Іспанії. Що ж до мадрідського закладу, то його перебрали на себе офіціанти й порядкують там досі, але все добре питво уже кінчилося.

Більшість давніх клієнтів Чікоте перекинулись до Франко, аде є й такі, що стоять за законний уряд. Бар Чікоте завжди був веселим місцем, а що по-справжньому веселі люди завжди най-хоробріші, то їх найбільше гине в боях, і через це доброї половини завсідників бару вже немає серед живих. Віскі в барильцях кінчилося багато місяців тому, а в травні тридцять восьмого року ми допили й останні запаси жовтого джину. Тож тепер туди нема чого, власне, й ходити, і я думаю, що якби Луїс Дельгадо пробрався в Мадрід трохи згодом, то не пішов би до бару й не вскочив у ту халепу. Та він потрапив у місто в листопаді тридцять сьомого, коли у Чікоте ще подавали жовтий джин та індійський хінний тонік. А втім, задля цього навряд чи варто було ризикувати життям, і, мабуть, йому просто захотілося випити саме там, у віддавна знайомому місці. Знаючи його і знаючи, яким був бар колись, це легко зрозуміти.

Того дня в посольстві зарізали корову, і їхній сторож подзвонив у готель «Флоріда» й сказав, що для нас залишено десять фунтів свіжини. Надвечір, у ранніх сутінках мадрідської зими, я пішов забрати її. Біля воріт посольства сиділи на стільцях двоє вартових з гвинтівками, а наше м'ясо чекало мене в сторожці.

Сторож сказав, що нам припав добрячий шмат, але корова була страшенно худа. Я почастував його смаженим соняшниковим насінням та жолудями, що їх мав у кишені куртки, і ми з ним перекинулися кількома жартами, стоячи біля сторожки на посипаній гравієм під'їзній алеї.

Я рушив через місто назад до готелю, несучи під рукою важкий пакунок з м'ясом. На Гран-Віа вибухали снаряди, і я зайшов до Чікоте пересидіти обстріл. Там було велелюдно й гамірно; я сів до маленького столика в кутку під вітриною, закладеною мішками з піском, і, примостивши пакунок з м'ясом на лавці поряд, замовив джин з тоніком. Саме того тижня ми виявили, що вони ще мають запас того тоніку. Відколи почалася війна, його ніхто більше не замовляв, тож ціна залишилась така сама, як і до заколоту. Вечірніх газет ще не було, і я купив у якоїсь

старої жінки три партійні листівки. Вони коштували по десять сентаво, і я сказав їй залишити собі решту з песети. Вона пообіцяла, що бог благословить мене за це. Я не повірив, але взявся читати ті листівки й пити джин з тоніком.

До мого столика підійшов офіціант, якого я знав віддавна, і тихо сказав мені кілька слів.

— Неправда, — відповів я. — Не може бути.

— Ні, правда, — наполягав він, хитнувши головою і підносом в один бік. — Ви тільки не дивіться. Онде він там.

— Мене це не обходить, — сказав я.

— Мене теж.

Він пішов, а я купив у іншої старої щойно принесені вечірні газети й почав читати. Я не мав ніякого сумніву щодо того чоловіка, на якого показав мені офіціант. Ми обидва дуже добре йбго знали. Єдине, що я подумав: «Який дурень! Безмозкий клятий дурень».

У цей час підійшов один товариш — грек — і підсів до мого столика. Він був командир роти у П'ятнадцятій бригаді, і його завалило вибухом бомби, від якого загинуло четверо інших бійців, а його якийсь час тримали під медичним наглядом, а потім послали в будинок відпочинку чи щось там таке.

— Як справи, Джоне? — спитав я його. — Випийте зі мною.

— Як зветься цей напій, містере Еммундс?

— Джин з тоніком.

— А що за тонік?

— Хінний. Ось покуштуйте.

— Та я, знаєте, загалом майже не п'ю, але хіна добре помагає від пропасниці. То вже спробую.

— А як ви себе почуваєте, Джоне? Що каже лікар?

— Мені лікар не потрібен. Зі мною все гаразд. От тільки в голові весь час наче дзижчить.

— Вам треба піти до лікаря, Джоне.

— Та я вже ходив. Але він не розуміє. Каже, нема потрібних паперів.

— Я подзвоню і все влаштую, — пообіцяв я. — У мене є там знайомі. А що, той лікар — німець?

— Ваша правда, — відказав Джон. — Таки німець. По-англійському говорить кепсько.

До мене знову підійшов той офіціант. Він був літній чоловік, з лисою головою і старомодними манерами, яких не змінила й війна. На обличчі його відбивалося неабияке занепокоєння.

— У мене син воює,— сказав він. — А другий загинув на фронті. То як же?

— Це ваш клопіт.

— А ви? Я ж і вам розказав.

— Я просто зайшов сюди випити перед вечерею.

— А я тут працюю. То порадьте щось.

— Це ваш клопіт, — повторив я. — Я людина далека від політики… Ви розумієте по-іспанському, Джоне? — обернувся я до товариша-грека.

— Ні, знаю лише кілька слів. А говорю по-грецькому, по-англійському й по-арабському. Колись я добре говорив по-арабському. Слухайте, а ви знаєте, як мене живцем поховало?

— Ні. Чув тільки, що вас завалило вибухом. Оце і все.

Він мав гарне смагляве обличчя й темні руки, якими допомагав собі в розмові. А що був уродженець котрогось із грецьких островів, то говорив з величезним запалом.

— Ну, тоді я вам розповім. Я, знаєте, воювати звичний. У грецькій армії теж був капітаном. Солдат з мене добрий. Отож як побачив літак над нашими окопами біля Фуентес-дель-Ебро, то вже не спускав його з ока. Бачу, пролітає над нами, тоді хилиться на крило, повертає назад, отак (він показав усе те жестами), і роздивляється нас. «Ага! — кажу я. — Розвідник, збирає відомості для штабу. Тепер і інші не забаряться».