Читати книгу - "Леобург, Ірина Грабовська"

Вони зробили ще одне коло, потім ще одне, Тео покрутив її, а тоді пригорнув до себе і різко нахилив вперед. Джекі вчепилася йому в плече.

— Це не з вальсу,— пробурмотіла вона.

— Ні,— радо погодився він.— Але ти маєш бути готова до всього.

Тео посміхнувся і вирівняв її, але відпускати не поспішав.

Його очі сяяли. Джекі ніби опинилася під склепінням Михайлівського собору, коли навколо лунали постріли, а зовні вирував вогонь. І він так само дивився на неї і бачив її, Женю, а не Агнесу, як усі інші.

«Ти — найважливіша, Женю».

Рятуючи її, Тео ризикнув життям. Тому що саме вона, Женя, найважливіша.

Тео посміхнувся і збирався щось сказати, але Джекі раптово збожеволіла. Вона звелася навшпиньки і незграбно поцілувала його. Тео закляк з несподіванки, але, на щастя, швидко отямився і відповів на її поцілунок. Минуло всього кілька секунд, але Джекі боялася навіть подумати, що буде потім. Її тіло втратило чутливість, думки розлетілися. Якби Тео відпустив її цієї миті, вона б упала на підлогу, наче лялька.

Що вона... собі... думає?..

— Якого хріна? Ви подуріли обоє?!

Тео відірвався від її вуст і обернувся.

— Будьмо відверті, я просто в захваті від ваших дівчат,— посміхнувся він до Феді.— Давно не вальсував зі своєю «нареченою».

Джекі нарешті зважилася звести погляд. Федя був блідий, наче смерть, і здавався розлюченим і розгубленим водночас. На мить вона його навіть пожаліла: хлопець хотів щось відповісти, але не міг дібрати слів, можливо, хотів ударити Тео, але знав, що той вгадає кожен його рух.

— Ходімо, маю розмову... Агнесо,— прохрипів Федя.

— Ні,— Тео відсунув Джекі за спину.— Вона залишиться тут.

— Тео, все гаразд,— прошепотіла Джекі.— Нам справді час поговорити.

Дівчина пройшла до виходу з їдальні й рушила коридором. Дивовижно, але її ноги не тремтіли, а серце не вискакувало з грудей. Федя йшов позаду, і за нею ніби рухалася грозова хмара — Джекі ніби відчувала весь його гнів незгірше за двійника. Дівчина зайшла до своєї кімнати, і Федя зачинив за ними двері.

— Я, звісно, знав, що ти...— він вигнув брови.— Що ти здатна на будь-яку дурість, скажімо відверто. Але щоб таке...— він замовк, важко втягуючи повітря.— Нащо ти це зробила? Типу помститися?

Джекі продовжувала дивитися йому в обличчя, і Федин погляд став невловно змінюватися: він уже не розкидав блискавки, а знемагав від очікування. Джекі мусила підтвердити його припущення, розкричатися, а ще краще — розревітися, згадати про Лейлу, кинутися на нього з кулаками, але фокус був у тому, що вона й не думала про Федю в ту мить, коли поцілувала його двійника.

Бо вона думала про себе. Бо вона — найважливіша. Джекі зробила це, бо їй так захотілося. Вона зробила те, на що ніколи б не зважилася. Вона відчула, що просто стала іншою.

— Я його поцілувала, бо він мені подобається,— спокійно відповіла дівчина.

Федя гмикнув, потім скривився, наче не міг зрозуміти, якою мовою вона розмовляє. У його погляді з’явилася гидливість, ніби він дивився на слимака.

— Оце ти швидко,— видихнув він.— Уже готова стрибнути на першого ліпшого, який хоч трохи схожий на мене?

Джекі розмахнулася і ляснула його щоці.

— Пішов геть.

Федя хитнув головою і поворушив щелепою, його щока почервоніла. Він випростався, зміряв Джекі презирливим поглядом і вийшов з кімнати. Дівчина, зітхнувши, опустилася на жорстке незручне ліжко і згорнулася калачиком під стінкою. На її зап’ястку мірно цокав японський годинник.

...Джекі й не сподівалася заснути, але все скінчилося аж надто скоро: тільки-но вона склепила повіки, хтось торкнув її за плече. Над її ліжком нависла Лейла.

— Прокидайся,— наказала вона.

— Котра година? — Джекі потерла очі й сіла. У підземеллі панувала цілковита тиша.

— Пів на сьому ранку. Ходімо в Ратушу. Там нарада.

Вигнанка вийшла з кімнати. Щось у її поведінці насторожувало: вона була чи то надто спокійна, чи то надто доброзичлива, в її тоні не відчувалося традиційної нотки презирства. Джекі провела її сторожким поглядом. Нарада? Але ще навіть не світало!

Джекі підвелася з ліжка і почепила перуку. Що ж, Ратуша — то Ратуша.

Федя не розумів, де перебуває. На масивному канделябрі жевріла свічка, вогник тремтів, по стелі ковзали метушливі тіні. Посеред кімнати стояло старовинне ліжко з балдахіном, як у маєтку Яблонських. За тонкою завісою рухалися силуети, Федя чув тихий сміх і ніжний шепіт. Хлопець зробив крок і шарпнув завісу балдахіна.

Він не вірив власним очам. Там, на ліжку, були Тео і... Джекі. І вони не звертали на нього ніякої уваги. Федя дивився, як долоні Джекі ковзають по спині його двійника, як той притискає її до ліжка, і не міг вимовити ні слова, ніби паралізований. Що... як вона... як вона може?! Що вона витворяє?!

Тео рвучко обернувся до нього. В його руці звідкілясь узявся револьвер. Федя втупився у звернену на нього цівку. Яблонський його вб’є. Якщо Федя не вб’є його першим.

Федя загарчав і прокинувся. Шкіру вкривав липкий холодний піт, але марення залишалося у свідомості, стояло перед очима. І це означало...

— Kurwa maċ, Яблонський! — Федя схопився з ліжка.

«Вже прокинувся, друже мій?» — спитав глузливий голос у голові.

Це був не сон. Не сон, не клятий сон, хай йому чорт! Це були його думки! Яблонський... посмів про таке думати!

«Як щелепа? Вперіщила міцненько!»

Федя стиснув зуби. Поставити «ширму». Негайно. Викинути цього покидька зі свідомості.

Гнів кипів усередині, світ навколо почорнів. Поступово уривки думок і нав’язливі картинки відступили, в голові запанувала тиша, Федю «огорнула» рятівна біла куля. Тепер він мав час поміркувати.

Досі він залишався в Леобурзі, щоб уберегти Джекі від дурниць, поки вона грається в «матір-фундаторку». Але ця мета втратила будь-який сенс. Джекі обрала свій шлях. Вона зневажає Федю і не потребує його захисту.

Втім, відучора дещо змінилося, і повернутися додому просто так Федя не міг.

Через Яблонського. Через очманілого від безкарності Яблонського.

Феді здавалося, що вчора він перетнув важливу межу. Данилів дядько цілком справедливо