Читати книгу - "Леобург, Ірина Грабовська"

Хлопець дістав з-під подушки револьвер. Відполіроване руків’я, блискучі сріблясті цівки. Шість куль. Яблонський гадає, що Федя не здатен стріляти в людину, він упевнений, що невразливий. Не врахував одного — ті безіменні вороги не викликали такої неймовірної огиди. Вбити — не вб’є, але з задоволенням, з превеликим задоволенням всадить кулю йому в коліно. Кілька секунд страждань — і Федя зможе підняти «ширму», а його ворог отримає те, на що заслуговує.

Федя стиснув револьвер і рушив до нової штабної.

Яблонський сидів з якимось вигнанцем — через пишну чорну бороду Федя не одразу помітив рубець на його щоці. Перед ними на столі лежала залізна штуковина, що здалеку нагадувала гранатомет. Тео звів погляд на Федю, і його вуста повільно розтягнулися в посмішці.

— Аслане, залиш нас на хвилинку, будь ласка,— підвівся Яблонський. Вигнанець сторожко глипнув на його двійника, але Тео кивнув йому. Бородань вийшов зі штабної.

— Отже, пробуй. Я налаштувався,— Тео підвівся і розвів руки в боки. Федя помітив, що його револьвер лежить на столі розібраний.

— Що ти верзеш, довбню? — засичав Федя.

— Ти ж прийшов мене вбивати. Тож я чекаю-палаю!

Руків’я револьвера ніби розжарилося і нещадно пекло долоню. Федя дивився просто в темно-карі очі свого ворога, бачив знущальну поблажливу посмішку, але не зміг здійняти руку.

— Як же ти мені набрид,— Тео припинив посміхатися, його очі гнівно зблиснули.— Стріляй! Якщо вирішив — то стріляй!

Федя стиснув щелепи до болю. Джекі попереджала: «Знаєш, що таке вогнепальне поранення? А я тепер знаю, хоча в мене не стріляли». Це буде боляче, дуже бо...

— Я так і знав,— засміявся Тео.— Ти ні на що не здатен. Ти навіть дівчину свою не можеш...

Спалах люті збив дихання. Федя жбурнув револьвер і кинувся на супротивника. Вони повалилися на підлогу. Федя схопив Тео за голову і гепнув його обличчям об ніжку стола. З носа Яблонського заюшила кров. Від болю у Феді потьмарилося в очах. Тео загарчав, вгатив йому ліктем під здухвину й одразу ж сам зайшовся від болю. Федя спробував підвестися, але Тео схопив його за камізельку і потягнув униз. Удар у щелепу. Солоний присмак у роті. На Фединому горлі стискалися пальці, перед очима миготіли чорні мухи. Тео захопив його голову і почав тиснути, але мало не задихнувся сам і покинув. Федя відповз від нього і насилу підвівся, витираючи кров з розбитої губи. Його супротивник безсило лежав на підлозі й важко сапав. Федя копнув двійника в живіт і від болю впав навколішки. Тео закашлявся, перекинувся на спину і раптом розреготався. Федя відчув, що й сам мимоволі усміхається.

— Запам’ятай... це відчуття,— прохрипів Тео, притискаючи рукав до розбитого носа.— Саме з таким відчуттям... і треба стріляти... у ворога.

— Ще раз подумаєш так... про Женю... і я таки тебе пристрелю.

Тео припинив усміхатися. Його двійник знав про те, що Федя не жартує. Хлопець відчував рішучість і незрозумілу легкість, ніби позбувся величезного тягаря. Погляд Яблонського змінився, наче він побачив те, що хотів, а тоді швидко встановив «ширму», щоб не відчувати додатковий біль від його травм.

Аслан повернувся до штабної і здивовано втупився в них.

— Не питай,— Тео насилу заліз на стілець.

Федя сплюнув кров. Бородань подав йому руку, і той підвівся, спираючись на стіл. Аслан, наче нічого й не було, повернувся до розібраної зброї.

— Що це? — прохрипів Федя.

Зброя нагадувала тубус гранатомета, але заряджалася більшими зарядами — один такий, схожий на стріловидний артилерійський снаряд, виблискував на столі металевими хвостовиками, ще три визирали з ремінного наплічника. На тубусі виднівся готичний німецький напис «Поліція Леобурга».

— Французький антидирижаблевий ракетомет,— відповів Тео.— Аслан полагодив його.

Федя взяв зі столу ракетомет. Зброя виявилася значно легшою, ніж він уявляв. Яблонський відкинувся на спинку стільця, тримаючись за бік, і посміхнувся.

— Ця ляля для тебе завелика.

— Та йди ти,— гмикнув Федя.— Краще покажи, як користуватися.

— Спитай в Аслана.

Бородань забрав у Феді ракетомет.

— Це стара зброя,— мовив він німецькою з відчутним акцентом.— Але дієва проти російських дирижаблів, бо їхні балони досі заповнюють воднем, а не гелієм, як роблять британці. Через це вони спалахують і вибухають, якщо поцілити в балон.

— Я колись бачив документалку на «Ютубі» про...— Федя затнувся.— Власне, не розумію, чому росіяни не використовують гелій.

— Їхні дирижаблі розробляли для атак з великої висоти — вище, ніж здатні дістати сучасні гармати. Це головна їхня перевага.

— Тож ми не дістанемо їх з цієї штуки?

— Ні, але вони знижуються, коли хочуть роздивитися і влучити в цілі в міському бою.

Федя надів лямки наплічника. Вигнанець вручив йому зброю і відкрив тубус.

— Сюди заряд. Тут засувка. Потім зачинити,— він клацнув затвором.— А це — спуск.

Федя покрутив ракетомет у руках.

— Наче просто.

— Дирижабль — доволі велика ціль,— пробурмотів Тео, притискаючи до розбитого носа хустинку.— Може, щось і вийде.

Аслан з батьківською турботою погладив пошарпаний тубус.

— А ви хіба не маєте бути на нараді?

— На якій ще нараді? — Тео сторожко звівся.

— Я бачив, як Лейла з Агнесою пішли до Ратуші. Оздемір знову надіслав посланця.

Тео роздратовано закотив очі й рвучко підвівся.

— Ходімо.

Федя почав був знімати лямки наплічника, але його двійник похитав головою:

— Ти обрав свою зброю. Тепер не кидай її.

Джекі почувалася вкрай незатишно, сидячи на чільному місці навпроти чоловіка з леобурзьким гербом на передпліччі. Його обличчя було набрякле, оченята дрібні й темні, наче в пацюка.

Здається, його прізвище було Коц.

Він приніс ультиматум. Новий ультиматум від Оздеміра.

Лейла сіла поруч з нею. Біля дверей стояло двоє вигнанців, але більше в усій Ратуші не було нікого. Це насторожувало Джекі ще більше. Залу засідань заповнювало ніжне світанкове сяйво. Але місто навколо не просто дрімало. Ця тиша була цілковитою, глухою, напруженою — Джекі здригнулася, коли один з вартових кашлянув.

— Негайно покинути Ратушу, розблокувати Скарбницю і всі адміністративні будівлі? Тобто здатися і дати можливість повернутися Оздемірові та його цуценятам? — перепитала Лейла в парламентера, наморщивши лоба.

Чому вона нікому не сказала?