Читати книгу - "Сплячі красуні"

9

Коли бульдозер зупинився, Френк продовжував цілитися в південно-західний кут тюрми, готовий зняти того стрільця, якщо він покаже своє обличчя. Перестрілка потрясла його; зробила все це реальним. Його нудило від крові і тіл на землі, які то ховали, то відкривали хмари сльозогінного газу, сунучись під вітром, але рішучість його не покидала. Він відчував жах, але жодного каяття. Його життя було життям Нани, що робило цей ризик прийнятним. Так він себе запевняв.

— Поспішімо, — сказав Френк. — Що швидше це скінчиться, то краще.

— Слушна думка, містере Поліція, — сказав Кронський, стоячи на одному коліні перед своїм наплічником на землі.

Він розкрив блискавку, дістав зв’язку динаміту і відчикрижив три чверті запалу.

Розчахнулись броньовані двері бульдозера. Джек Албертсон зліз на землю зі своїм старим службовим пістолетом.38 калібру.

— Прикриєш нас від отого ледаща, отамечки, — сказав Кронський Албертсону, показуючи в напрямку позиції Віллі Берка.

Потім він повернувся до Френка:

— Ходімо, і вище піднімайте ноги, щоб не перечепитися там. Двоє чоловіків, низько пригинаючись, поспішили вздовж північно-західної стіни в’язниці. Під вирізаним вікном, яке було одною зі стрілецьких амбразур оборонців, Кронський зупинився. В правій руці він тримав динаміт, а в лівій — блакитну пластикову запальничку. Дуло гвинтівки оборонця, яке там було раніше, вистромилося знову.

— Хапай, — сказав Кронський Френку.

Френк не перепитував наказу, а просто випростався і зімкнув пальці лівої руки на металевій рурці. Він висмикнув гвинтівку з рук чоловіка всередині. Почулось приглушене прокляття. Кронський клацнув запальничкою, підпалив укорочений запал на зв’язці і ледь не ліниво закинув її в стилі кидка в кільце «гаком» у ту діру. Френк впустив гвинтівку і кинувся на землю.

За три секунди бахнув громовий удар. Дим і шматки кривавої плоті жахнули з вирізаного вікна.

10

Земля здригнулася і видала обурене ревіння.

Клінт, плече до плеча з Віллі Берком, під західною стіною побачив клуби сльозогінного газу, який, немов приплив, сунув від парковки, вигнаний звідти вибуховою хвилею. В черепі у нього дзеленчали дзвоники, а суглоби дрижали. Під цей гуркіт Клінт міг думати тільки про те, що справи йдуть не так, як він сподівався. Ці люди вб’ють Євку і всіх їх. Його провина, його помилка. Той пістолет, який він завжди тут носив, кумедно — жодного разу за п’ятнадцять років їхнього шлюбу не прийнявши пропозиції Лайли піти на стрільбище разом із нею — сковзнув йому в руку, благаючи почати стріляти.

Він нахилився повз Віллі Берка, озираючи ту кучугуру під передніми дверима, і зафіксувався на постаті позаду першого бульдозера. Цей чоловік задивився на хмару куряви, що скипала з вікна Ренда Квіґлі, яке було — як і все решта цього ранку — вивернуте зі своєї нормальної форми.

(Джек Албертсон не очікував цього вибуху. Він його здивував, і Джек відкинув обачність, щоб подивитися. Сам цей хаос його не злякав — шахтарем у юності він пережив багацько здригань землі, тож нерви в нього були спокійні — однак почувався спантеличеним. Що не так з цими хлопцями, чому вони вибрали перестрілку, замість віддати якусь кляту скажену жінку в руки закону? На його думку, з кожним роком цей світ ставав дедалі божевільнішим. Його особистим Ватерлоо стало обрання дулінгським шерифом Лайли Норкросс. Якась баба в кабінеті шерифа! Не могло вже статися щось безглуздіше за це. Джек Албертсон там і тоді ж подав документи на пенсію та поїхав додому насолоджуватися в мирі і спокої своїм одвічним парубоцтвом.)

Рука Клінта підняла пістолет, приціл знайшов людину за бульдозером, і Клінтів палець натис гачок. Слідом за пострілом пролунало соковите «цмок» — звук кулі, що пробиває лицьову панель протигазу. Клінт побачив, як смикнулась назад голова і тіло осіло.

Ох, Господи, подумав він, це був хтось, кого я знав.

— Ходім звідси! — крикнув Віллі, тягнучи його до задніх дверей. Клінт пішов, його ноги робили те, що їм було потрібно робити. Це було легше, ніж він міг думати — убити когось. Що робило це ще паскуднішим.

Розділ 14

1

Коли Джінет розплющила очі, лис лежав перед дверима Євчиної камери. Свій писок він умостив на потріскану, порослу пасмами зеленого моху бетонну підлогу.

— Тунель, — промовила до себе Джінет. Йшлося про тунель. А лису вона сказала: — Я вже пройшла крізь нього? Якщо пройшла, я цього не пам’ятаю. А ти від Євки?

Той нічого не відповів, як майже й очікувала Джінет. (У снах тварини вміють балакати, а тут було наче вві сні… і водночас зовсім ні.) Лис тільки позіхнув, лукаво поглянув на неї і підхопився на лапи.

Крило А було порожнім, і якась діра зяяла в стіні. Крізь неї лилося проміння ранкового сонця. Уламки битого бетону вкривала паморозь, але з підвищенням температури вона скраплювалася в намистинки й розтікалась.

Джінет подумала: «Я знову почуваюся бадьорою. Я впевнена, що не сплю».

Лис видав щось схоже на нявчання і потрюхикав до тієї діри. Він поглянув на Джінет, нявкнув удруге, пройшов крізь діру і був поглинутий світлом.

2

Вона боязко вирушила крізь діру, ухиляючись від гострих країв рваного бетону, і опинилася на якомусь полі з травою по коліна і всохлими соняхами. Ранкове світло змушувало Джінет мружитись. Під ступнями похрускувала підмерзла зелень, а від холодного повітря шкіра під тканиною її уніформи взялася сиротами.

Потужне відчуття свіжості і сонячного світла пробудило Джінет цілком. Її тіло, виснажене травмою і стресом, і відсутністю сну, неначе десь ділося, як облущена стара шкіра. Джінет почувалась оновленою.

Лис прудко пустився крізь траву, ведучи її повз східний бік в’язниці до шосе 31. Щоб не відстати, Джінет довелося йти швидко, хоча її очі все ще пристосовувалися до різкого денного світла. Вона метнула погляд на в’язницю: голі пагони ожини душили стіни; якась іржава кучугура з бульдозера й автодому, також поплетена ожиною, привалилася до передніх дверей; розкішні жмуття жовтої трави проросли з тріщин і провалів на парковці; викинутими на берег суднами на асфальті осіли інші іржаві машини. Джінет подивилася в протилежному напрямку. Паркани лежали на землі — вона помітила серед бур’янів блиск поваленої сітки. Хоча Джінет не могла вирішити, «як» чи «чому», вона вмент второпала, «що». Це був той самий Дулінгський виправний заклад, але світ тут забіг на багато років уперед.

Її провідник піднявся з рівчака, що йшов край шосе 31, перебіг потріскану дорогу,