Читати книгу - "Історія європейської цивілізації. Епоха Відродження. Історія. Філософія. Наука і техніка, Умберто Еко"

Душа

У книзі Margarita philosophica (1503 р.) німецького філософа Грегора Райша (1467—1525), поширеній у XVI ст., Арістотелеву класифікацію систематизовано: вегетативній душі приписано здатність до розмноження, росту та пересування; чуттєвій — рух та пізнання, а пізнавальній душі — пам’ять, волю й інтелект. Розвиненіша душа містить сили, якими наділені нижчі душі, тож пізнавальна душа містить вегетативні та чуттєві властивості. Вегетативні властивості зосереджено у печінці, чуттєві — у серці, а пізнавальні (зокрема й добровільні поривання) — у мозку.

Доповненням цієї доктрини про душі є теорія, розроблена лікарями, Галеном (129—210) та арабськими медиками, про духів як про рушійну силу життєвих функцій. Є три види духів: природні, життєві й тваринні, які, відповідно, народжуються в печінці, серці та мозку. За концепцією, про яку йдеться у трактатах з медицини (та окремих філософських працях), духи — посередники між тілом і душею. Вони є знаряддям душі та мають безліч функцій, від найпростіших, як-от розмноження та рух, й аж до піднесених, на кшталт чуттєвості та уяви. Медичні теорії про духів розробляв філософ із Козенци Бернардіно Телезіо (1509—1588), котрий був прихильником матеріалістичної концепції життя, за якою матерія ним наділена. Визнаючи існування в людини безсмертної душі, він, утім, наділяє властивостями душі матеріальний принцип, утворений з гарячої матерії та матерії надзвичайно тонкої — духу, якому властиві рух, сприйняття та чуттєвість. Телезіо був не єдиний, хто переосмислював духів та зводив роль душі до життєвих і когнітивних процесів. Під впливом платонівських концепцій, французький лікар Жан Фернель (1497—1558) переконує, що дух — це місце, де розміщуються душа та всі її властивості. За Фернелем, життєдайний принцип живих істот — це дух, надтонка, ефірна та поширена у всьому всесвіті речовина. Дух є активною складовою, від якого залежать народження, ріст і збереження людських істот.

Духи

Мігель

Сервет

Прикметною та оригінальною є концепція про дух та душу іспанського теолога та лікаря Мігеля Сервета (1511—1553), котрого спалили в Женеві живцем за буцімто єресь. Сервет вважав, що духи, які народжуються в мозку, виконують усі вищі функції, зокрема й когнітивні, зрештою, ототожнюючи душу та духів, що утворюються з крові та повітря під час вдиху. Твори Сервета засуджували й католики, і протестанти, тож його тео­рії не надто впливали на медико-філософські дослідження.

Ембріологія

Фернель

та Северин

У Чинквеченто серед філософських та медичних дискусій панують арістотелівські теорії про розмноження. На думку Арістотеля, плодовитість виникає завдяки сімені та пневмі, що в ньому міститься: речовині вогненної природи, божественного походження, а не найпростішій, яка наділена силою породжувати життя.

За Арістотелем, чоловіче сім’я — що сприяє зародженню життя завдяки своїй творчій силі — надає форму та рух, але не матерії, якою наділяє жінка. Спершу матерія позбавлена органів, розвиваючись завдяки епігенезу39 один за одним, починаючи із серця. Надихнувшись творами Гіппократа (460? — 375? рр. до н. е) та Галена, Фернель пропонує власну теорію зачаття, відмінну від Арістотелевої. За Фернелем, сім’я складається не з простої та однорідної матерії, як гадав Арістотель, а з м’яких часток, наділених активним духом, і твердих часток, що ним цього духу бракує. У сімені дух відокремлює щільні та холодні частки від теплих та легких, формуючи різноманітні частини тіла в ембріона. На думку Фернеля, жодної хронологічної послідовності, якої б дотримувалося сім’я, не існує, бо в ембріона всі частини тіла розвиваються одночасно; єдина відмінність полягає в розмірі, тому певні частини тіла помітні раніше за решту.

39 Епігенез — концепція розвитку зародка, що передбачає ряд послідовних новоутворень з яйця. За сучасними уявленнями, закономірності розвитку організму не можна розкрити без урахування одночасно внутрішніх факторів та умов зовнішнього середовища. — Прим. пер.

Теорію про епігенез обстоював — покладаючись не на Арістотелеві докази — данський медик Петрус Северин (1542—1602), послідовник Парацельса (1493—1541). Концепція Северина була антиматеріалістичною та віталістичною40. У ній стверджується, що сім’я є духовною сутністю, яка, через присутність у всіх частинах тіла, досягає досконалості в дітородних органах. За Северином, у сім’ї немає не­однакових часток заздалегідь визначеної форми: розмаїття органів виникає завдяки вродженій силі сімені, такій собі програмі, яка властива духам, що у ньому містяться. Сім’я — живе, наділене здатністю рухатися та починає рухатися завдяки пульсуванню. Спірити, що містяться в сімені, потовщуються, породжуючи таким чином частини тіла, первісними з-поміж яких є кров та серце, але не як фізичні частини тіла, а як вмістилища життєдайного духу.

40 Віталізм — доктрина, яка стверджує, що живі організми докорінно відрізняються від неживих предметів, оскільки складаються з нефізичних елементів або керуються іншими принципами — «силами життя». — Прим. пер.

Уліссе

Альдрованді

Поки Фернель та Северин пропонують суто теоретичні докази, Уліссе Альдрованді (1522—1605) збагачує дослідження про зачаття результатами спостережень. Він досліджує ембріональний розвиток пташеняти, розкриваючи через однакові проміжки часу яйця; його метод наслідує голландський анатом Волхер Койтер (1534—1576), котрий відкрив бластодерму та вперше склав вичерпний опис кістяка зародку. Ембріології численних хребетних він навчався в Ієроніма Фабріція д’Аквапенденте (1533—1619).

Самозародження

Протягом цілого XVI ст. прийнятною була доктрина про самозародження, за якою в окремих видів (насамперед комахи) розмноження відбувається не від інших живих організмів, а внаслідок трансформації матерії, чи то пак — за Арістотелевою доктриною — процеси розкладу та впливу сонця, яке є джерелом життєдайного тепла. Ця доктрина доходить до крайнощів у творах прихильника Арістотеля, Андреа Чезальпіно (1519—1603), котрий вважав, що від гниття (розкладання) можуть зародитися всі живі істоти, зокрема й  людина. За філософськими поглядами Джордано Бруно (1548—1600), основою самозародження є матеріалізм Лукреція Кара — всесвіт Бруно одухотворений та наділений життям, оскільки в матерії міститься сім’я всіх речей. У природі існує безперервний цикл розмноження та розпаду єдиної живої матерії, процесу, в якому бере участь