Читати книгу - "Шантарам"

Ліжко Назіра з бамбука і волокон кокосового горіха стояло в кутку кімнати. Я пришкандибав до нього й, тремтячи та стогнучи від болю, підтяг його до великого вікна, звідки видно було море. Стягнув з ліжка бавовняне простирадло і почав рвати його зубами, віддираючи смуги тканини. Мене трясло, я був у паніці; я кинув на ліжко дві товсті стьобані ковдри замість матраца і ліг. Двома смугами я прив’язав до ліжка свої ноги, а третьою закріпив ліве зап’ястя. Знову ліг і повернув голову, щоб поглянути на Назіра. Простягаючи йому смугу, що залишилася, я поглядом попросив прив’язати руку до ліжка. Ми вперше зустрілися з ним поглядом, відкрито дивлячись один на одного.

Він підвівся і підійшов, не зводячи з мене очей. Узявши смужку тканини, він прив’язав моє праве зап’ястя до ліжка. З мого роззявленого рота вихопився крик, потім ще один — так кричить той, хто потрапив у пастку і охоплений панічним страхом. Я прикусив язика, та так сильно, що по краях геть роздер його,— з рота заструмувала кров. Назір похитав головою. Він відірвав від простирадла ще одну смугу і прив’язав її до спіралі штопора, а потім заклав його мені в зуби і зав’язав на потилиці. Стиснувши зубами цей хвіст диявола, я закричав. Потім повернув голову і побачив своє відображення у віконній шибі. На якийсь час я став Моденою, я переживав його стан, коли він лежав зв’язаний у готелі й волав, щоб його звільнили з пут.

Дві доби я був прив’язаний до ліжка. Доглядав мене Назір. Він завжди був поруч. Варто було мені розплющити очі, як я відчував на лобі його мозолясту долоню, що втирала піт або сльози з мого лиця. Щоразу, коли судома блискавкою пронизувала ногу чи руку або починало колоти в шлунку, він починав розтирати те місце. Щоразу, коли я починав кричати від нестерпної муки, він не відривав від мене очей, умовляючи витерпіти всі муки і перемогти. Він забирав кляпа, коли я давився блювотинням або не міг дихати носом, проте він був сильною людиною і розумів, що я не хочу, щоб хтось чув, як я кричу. Коли я кивав йому, він вставляв кляп на місце і міцно його прив’язував.

А потім, коли я вже зрозумів, що більш не піду по наркотики, я кивнув Назіру, моргнув йому кілька разів, і він зняв кляпа. Потім розв’язав мене, познімав пута з рук і ніг. Приніс мені курячого бульйону з ячменем і томатами, без спецій, якщо не рахувати солі. У житті не куштував я нічого смачнішого. Він годував мене, вливаючи бульйон ложку по ложці. За годину, коли я висьорбав мисочку того бульйону, він уперше мені посміхнувся, і ця усмішка була мов промінь сонячного світла на берегових скелях після літнього дощу.

Період ломки триває близько двох тижнів, але перші п’ять днів — найгірші. Якщо ти витерпиш ці перші дні й зможеш дотерпіти до ранку шостого дня, то вже знаєш, що очистився і переміг свою залежність. Наступні вісім чи десять днів ти почуватимешся ліпше і ставатимеш дужчим з кожною годиною. Біль зменшується, нудота минається, лихоманка і дрож спадають. І найгірше, що тобі не дає жити,— безсоння. Лежиш на ліжку, перевертаєшся, корчишся і звиваєшся, намагаючись прийняти зручну позу, але сон не йде. Останніми днями я зробився стоячим ченцем: не сідав і не лягав цілу добу, аж так зморився, що нарешті впав і заснув.

Все минає, навіть ломка, і ти зціляєшся від гадючого укусу героїну, як і від будь-якого іншого лиха,— встаєш одного ранку з ліжка і почуваєшся приголомшеним та радієш із того, що лишився живий.

Коли дванадцятого дня я почав жартувати, Назір вирішив, що пора вже й тренуватися. Вже шостого дня ми виходили на прогулянку. Першого разу йшли поволі, постійно зупиняючись, і за п’ятнадцять хвилин я вже повернувся в дім. Дванадцятого дня ми з ним уже проходили весь берег — я сподівався, що стомлюся і зможу заснути. І от він повів мене в стайню, де тримали Хадерових коней. На них їздили конярі-початківці а в розпал сезону вони катали туристів морським берегом. Білий огир і сіра кобила були великими слухняними тваринами. Ми забирали їх зі стайні й вели на берег.

В світі немає іншої тварини, що здатна була б виставити тебе таким кумедним. Кіт може змусити вас виглядати незграбним, собака — дурним, та лише кінь може домогтися і того, й того заразом. А потім він хвисьне тебе хвостом, наступить тобі на ногу — і ти відразу розумієш що він учинив це навмисно. У деяких людей відразу ж виникає якийсь містичний контакт із конем, і вони вже знають, що добре триматимуться в сідлі. Я до таких людей не належу. Одна моя подруга згубно впливає на механізми: годинник зупиняється на її зап’ясті, радіоприймачі починають потріскувати, а копіювачі виходять з ладу. Все це дуже нагадує мої взаємини з кіньми.

Назір підбадьорливо підморгнув мені й підсадив у сідло, але наступної миті покірний і добре видресируваний огир вигнув спину і скинув мене додолу. Перелетівши через Назіра, я гепнув на пісок. Огир учвал помчав берегом. Назір здивовано спостерігав за цією поведінкою коня. Огир змирився зі мною лише тоді, коли Назір надів йому на голову шори.

З цього почалося поступове неохоче звикання Назіра до думки, що з мене може вийти найгірший вершник, якого йому довелося бачити в житті. Здавалося б, він мав ще дужче зневажати мене за це, та насправді вийшло геть навпаки. Він ставився до мене приязно і добротливо. Для Назіра таке невміння упоратися з кіньми було чимось на кшталт хвороби чи каліцтва, і навіть коли я домігся певних успіхів — примудрявся протриматися на коні декілька хвилин поспіль і їздити по колу, пхаючи п’ятами в боки і смикаючи за вуздечку обома руками,— моя незграбність мало не до сліз його доводила.

Проте я наполегливо продовжував щоденні тренування. Я виконував до двадцяти серій віджимань од підлоги по тридцять разів з хвилинним відпочинком поміж підходами. Я робив це щодня, доповнюючи ті вправи п’ятьма сотнями присідань, п’ятикілометровим кросом, та ще й сорок хвилин плавав у морі. За три місяці я був здоровий і повний сил.

Назір хотів, щоб я набув досвіду їзди гористою місцевістю. Для