Читати книгу - "Шантарам"

цього я домовився з Чандрою Мегтою, що він пустить нас на територію для верхової їзди на ранчо Центру з випуску фільмів. У багатьох художніх картинах були сцени з кіньми і вершниками. Коней доглядали люди, що мешкали на горбистій місцевості, вони виконували роль каскадерів у фільмах. Їхні коні були добре видресирувані, та допіру ми з Назіром посідали верхи, як моя кобила скинула мене на купу горщиків. Назір узяв поводи мого коня і, сидячи в сідлі, зі співчуттям похитував головою.

— Вітаю тебе, великий джигіте, яар! — крикнув мені один з каскадерів.

Їх було п’ятеро з нами, і всі засміялися. Двоє злізли з коней, щоб допомогти мені.

Впавши з коня ще двічі, я утомлено вилазив у сідло, аж почув знайомий голос. Озирнувшись, я побачив гурт вершників на чолі з ковбоєм, схожим на Еміліано Сапату. За його плечима на шкіряному ремені висів чорний капелюх.

— Знав я, знав, дідько б тебе вхопив, що це ти! — закричав Вікрам.

Він під’їхав до мого коня упритул і радісно поздоровкався зі мною.

Його супутники, приєднавшись до Назіра і наших каскадерів, помчали учвал, лишивши нас удвох.

— А ти що тут робиш?

— Я господар цієї місцини, хлопче! — він широко розвів руки.— Ну, не зовсім... Летті купила собі тут частку вдвох із Лайзою.

— Моєю Лайзою?

Він допитливо підняв брову.

— Твоєю Лайзою?

— Ти розумієш, що я маю на увазі.

— Звісно,— сказав він, широко усміхнувшись.— Ти ж знаєш, що у них з Летті кастингове агентство — ти теж стояв біля витоків цього бізнесу. Справи у них ідуть добре, вони ладнають одна з одною. От і я вирішив у цьому взяти участь. Твій друг Чандра Мегта сказав мені, що у нього частка в цій стайні для каскадерів. І для мене цілком природно зайнятися цим, як ти вважаєш?

— Та певно ж, Вікраме.

— От я і вклав сюди грошенята, і тепер приїжджаю щотижня. А завтра беру участь у зйомках статистом. Приходь, братику, подивишся, як я граю.

— Пропозиція спокуслива,— сказав я.— Але завтра я виїжджаю з міста на деякий час.

— Виїжджаєш? Надовго?

— Не знаю точно. На місяць, може, на довше.

— Так ти повернешся?

— Неодмінно. Зроби відео кінних трюків. Коли повернуся покайфуємо разом — подивимося в сповільненій зйомці, як тебе вбивають.

— Он як! То давай хоч поїздимо верхи разом!

— О ні! — закричав я.— Ти, напевно, ніколи ще не бачив такого поганого вершника, як я. Я вже тричі падав. Був би щасливий прогулятися трохи пішки, нікуди не звертаючи.

— Спробуймо, братику Ліне! Ось що: я позичу тобі свій капелюх, Він ніколи не підводить, це щасливий капелюх. У тебе не виходить нічого, тому що ти не носиш капелюха.

— Я не думаю, що цей капелюх мене виручить.

— Кажу ж тобі, це чарівний капелюх!

— Ти ще не бачив, як я їжджу верхи.

— А ти не носив цього капелюха. Він вирішить всі твої проблеми. До того ж ти гора. Не хочу кривдити білу расу, яар, але це індійські коні, хлопче. Просто потрібно трохи індійського стилю в поводженні з ними, от і все. Поговори з ними на хінді, потанцюй, і сам побачиш.

— Не певен...

— А ти не сумнівайся, хлопче. Злізьмо і потанцюємо разом.

— Що?

— Потанцюй разом зі мною.

— Я не танцюю для коней, Вікраме,— заявив я, вклавши в цю безглузду фразу стільки щирості й гідності, скільки можна було.

— Але ти танцюватимеш. Злізеш зараз з коня і танцюватимеш зі мною — треба, щоб коні побачили за твоєю білою личиною справжнісінького індійського вилупка. Готовий присягнутися: коні тебе полюблять, і ти їздитимеш верхи, немов сам Клінт Іствуд.

— Не хочу їздити верхи, як сам Клінт Іствуд.

— Ні, хочеш! — засміявся Вікрам.— Всі тільки про це і мріють.

— Ні, я не стану цього робити.

— Давай-давай.

— У жодному разі.

Він зліз додолу і почав вивільняти мої ноги зі стремен. Я трохи розгнівався, та плигнув додолу і став біля коней.

— Отак! — сказав Вікрам, трясучи стегнами і переступаючи ногами, як це роблять, танцюючи в кіно. Потім заспівав, ритмічно ляскаючи в долоні.— Давай, брате! Додай трохи Індії в цей танець. Годі поводитися, як європеєць.

Індієць не може встояти проти гожого личка, гарної пісні й запрошення до танцю. Я вже, напевне, став індійцем, бо мені було нестерпно дивитися, як він танцює сам. Хитаючи головою і мимоволі всміхаючись, я приєднався до нього. Він керував мною, додаючи нові па, поки ми не досягли синхронності в поворотах, кроках і жестах.

Хоркаючи, коні спостерігали за нами з суто конячою сумішшю остраху і поблажливості. А ми знай танцювали і співали поміж порослими травою пагорбами під синім небом, сухим, як дим від багаття в пустелі.

А коли танець закінчився, Вікрам заговорив на хінді з моїм конем, дозволивши йому обнюхати свій чорний капелюх. Потім передав його мені, звелівши носити. Я надів його, і ми посідали на коней.

І, хай йому біс, це спрацювало! Коні зірвалися з місця, плавно перейшовши на легкий чвал. Перший і єдиний раз у житті я виглядав майже справжнім вершником. Цілу чверть години я почував захват від злиття зі шляхетною твариною. Намагаючись не відставати від Вікрама, я злітав на круті пагорби, а потім стрімко мчав у діл, де росли колючі чагарники. Зморившись, ми позлазили з коней і попадали додолу, розлігшись у м’якій луговій траві, і там нас наздогнав Назір з рештою вершників. Упродовж цієї короткої часини ми були дикими і неприборканими — цьому нас навчили коні.

Я сміявся і балакав з Назіром, коли години за дві по тому ми піднімалися сходинками в наш дім. З радісною усмішкою я увійшов до кімнати і побачив Карлу, що стояла біля широченного вікна, звідки видно було море. Назір привітав її з грубуватою ніжністю. Ледве помітна, але сліпуча усмішка промайнула його обличчям, а потім він знову надав йому свого звичного похмурого виразу. Узявши в кухні сулію з водою, коробку сірників і декілька газет, він вийшов надвір.

— Він залишає нас удвох,— сказала Карла.

— Я знаю. Він розкладе вогнище на морському березі. Іноді він робить це.

Я підійшов до неї і поцілував. То був короткий, може, навіть соромливий поцілунок, але я вклав у нього весь запал мого