Читати книгу - "Шантарам"

серця. Коли наші губи розімкнулися, ми стояли, пригорнувшись одне до одного і Дивлячись у вікно. За хвилю ми побачили Назіра — він збирав дерево, яке прибило хвилями до берега, і намірявся розпалити багаття. Ось він запхнув поміж сухе галуззя пожмакану газету, черконув сірником, і коли полум’я шугонуло вгору, сів коло нього обличчям до моря. Він не змерз: ніч була парка, віяв теплий бриз — Назір запалив багаття, щоб показати нам, що він буде тут, на березі, а ми можемо, як і раніше, тішитися усамітненням.

— Люблю Назіра,— сказала Карла, поклавши голову мені на груди.— У нього добре серце.

Так воно і було: я таки дізнався про це, хоча відкриття далося мені нелегко. Але як вона дійшла такого висновку, майже не знаючи Назіра? Одна з моїх найбільших втрат за роки вигнання полягала в тому, що я ніколи не умів оцінити міру доброти в людині, аж поки ставав їй винен набагато більше, ніж міг дати. Карла була з тих, хто бачив хороше в людях з першого погляду, а я дивився і дивився, але не помічав нічого, крім похмурості й гіркоти в очах.

Одна з моїх маленьких перемог над Назіром, коли я був ще кволий і залежав від нього, лежала в царині мови. Мені вдавалося вивчити фрази його мовою швидше, ніж йому — моєю. Моє швидке мовлення змушувало його балакати зі мною на урду, а коли він намагався говорити по-англійському, фрази виходили якимись урізаними, слова були переобтяжені значеннями і ніби хилиталися на кривих куцих ніжках, бо смисл їх був прямий, а саме слово не мало відтінків. Я часто закидав йому неоковирність його англійських фраз, казав, що мова його переповнена самоповторами і що він перескакує з однієї загадкової фрази на іншу. Все закінчувалося тим, що він починав лаяти мене на урду і пушту, а потім і зовсім замовкав.

Насправді його урізана англійська завжди була промовиста, часом навіть ритмічна й поетична. Звісно, вона була урізана, з неї були прибрані всі надмірності, залишалася лише його особлива мова, чиста і точна, щось середнє поміж гаслами і прислів’ями. Він і не знав, що мимоволі я почав повторювати деякі з його фраз. Він сказав мені одного разу, чистячи свою сіру кобилу: «Всі коні добрі, та не кожна людина добра». Чимало води збігло відтоді, та щоразу, коли я зустрічався з жорстокістю, зрадою, іншими проявами егоїзму, особливо мого власного, я ловив себе на тому, що повторюю фразу Назіра: «Всі коні добрі, та не кожна людина добра». І тієї ночі, лежачи біля Карли і слухаючи, як б’ється її серце, я пригадав ще одну фразу, яку він часто повторював англійською: «Немає любові — немає життя».

Я не випускав Карлу з обіймів, та ми не кохалися, поки ніч не запалила останню зорю в небі. Мої вуста зцілили її серце, що було мов зів’ялий листок, губи розпрямили скручений лист її серця. Її приглушений подих провадив мене вперед, і я відповідав їй в тому ж ритмі, бажання одного луною відгукувалося в другому. Кохання поєднало нас, кинуло в обійми пестощів, дотиків, звуків. Ми відбивалися силуетами на віконній шибі, прозорими образами: мій був повний вогню з пляжу, її — зірок. І от ці силуети розтанули, зіллявшись і поглинувши один одного.

Було добре, так добре, але вона не сказала, що любить мене.

— Я кохаю тебе...— прошепотів я, слова ці злетіли з моїх вуст неначе птахи.

— Знаю,— відгукнулася вона, жаліючи і винагороджуючи мене.— Знаю, що кохаєш...

— Знаєш, мені не обов’язково їхати в ці мандри...

— То чому ж ти їдеш?

— Не знаю. Напевно, тому що відданий Хадербгаю, почуваюся його боржником. Але тут щось більше. Чи було у тебе коли-небудь таке враження, наче все твоє життя — свого роду прелюдія, ніби все, що ти робив раніше, провадить тебе до чогось одного, найважливішого, і ти знав, що одного разу потрапиш туди? Я не дуже зрозуміло пояснюю це, але...

— Розумію, про що ти кажеш,— урвала вона мене.— Так, мені знайоме це відчуття. Якось я вчинила те, що за однісіньку мить вмістило в себе все моє життя, навіть ті роки, що я ще не прожила.

— І що це було?

— Ми говорили про тебе,— ухилилася від відповіді Карла, намагаючись не дивитися мені в очі.— Про те, що тобі не обов’язково їхати до Афганістану.

— Що ж,— посміхнувся я,— все так і є: я можу туди не їхати.

— То й не їдь,— спокійно сказала вона, відвернувшись, щоб поглянути на ніч і на море.

— Ти хочеш, щоб я залишився?

— Хочу, щоб ти був у безпеці. І був вільний.

— Я не це мав на увазі.

— Знаю,— зітхнула вона.

Я відчув, як її тіло неспокійно поворухнулося поряд з моїм: мабуть, вона хотіла посунутися. Я залишився на місці.

— Я нікуди не поїду,— тихо сказав я, намагаючись погамувати свої почуття і знаючи, що роблю помилку,— якщо ти скажеш, що кохаєш мене...

Вона стулила рота і стиснула губи, аж утворилася жорстка бліда риска. Здавалося, її тіло повільно, клітина по клітині, повертало собі все, що вона віддала мені декількома митями раніше.

Навіщо ти це робиш? — запитала вона.

Я сам не знав. Можливо, причиною була ломка, все те, чого я зазнав за останні місяці, а також те нове життя, котре, як мені здавалося, я заслужив. А може, то була смерть — смерть Прабакера, Абдулли і смерть, що, можливо, чекала на мене в Афганістані,— я потайці боявся її. Хоч яка була причина, вона була дурною, безглуздою і навіть жорстокою, але я не міг не хотіти цього.

— Якщо ти скажеш, що кохаєш мене,— повторив я.

— Я не кохаю,— нарешті сказала вона тихо.

Я спробував зупинити її притиснувши кінчики пальців до її рота, але вона обернула голову, щоб поглянути мені просто в очі. чітко й виразно повторила:

— Не кохаю. Не можу. Не буду.

Коли Назір повернувся з пляжу, голосно кашляючи, щоб ми почули, що він прийшов, ми вже прийняли душ і одягнулися. Він усміхався — так рідко можна було побачити усмішку на його обличчі,— переводячи погляд з мене на неї, та холодна печаль в наших очах змусила його розчаровано скривитися, й він одвернувся.

Ми бачили, як Карла сіла в таксі й поїхала собі, і коли Назір нарешті зустрівся зі мною поглядом,