Читати книгу - "Шантарам"

він поволі й урочисто кивнув. Якусь хвилю я дивився в його очі, а потім настала моя черга відвернутися. Мені не хотілося бачити в тих очах уже помічену мною раніше чудернацьку суміш горя і бурхливої радості — я знав, що вона означала. Так, Карла поїхала, але ми втратили в ту ніч цілий світ любові і краси. Ми повинні були залишити його у минулому, ставши солдатами Хадера. А інший світ, безмежжя того, чим ми могли б ще стати, година по годині звужувався і звужувався, аж став криваво-червоною крапкою, до якої змагало все моє дотеперішнє життя.

Розділ 31

Назір розбудив мене удосвіта. Ми вийшли з дому, коли на обрії промкнулися перші сонячні промені й прогнали нічну пітьму. Приїхавши в аеропорт на таксі, ми побачили біля входу в термінал внутрішніх рейсів Хадербгая і Халеда Ансарі, але не відразу їх упізнали. Хадер ознайомив нас зі складним маршрутом з чотирма основними пересадками: нам належало міняти засоби пересування, щоб дістатися з Бомбея в пакистанське місто Кветта, що біля кордону з Афганістаном. Нам слід було вдавати, ніби мандруємо ми поодинці, і жодним чином не показувати, що ми знайомі один з одним. Ми мали намір незаконно перейти кордон і взяти участь у війні, яку провадили в Афганістані з могутнім Голіафом — Радянським Союзом — муджагіди, борці за свободу. Хадер розраховував домогтися успіху в своїй місії, але допускав і можливість невдачі. Якщо ж ми будемо убиті або захоплені в полон на якомусь етапі нашого шляху, слід, що провадить до Бомбея, повинен лишитися холодним, як льодоруб альпініста.

Це була довга мандрівка, й розпочалася вона у мовчанні. Назір, що як завжди ретельно виконував усі інструкції Хадербахая, жодним словом не обмовився на першому відрізку маршруту — Бомбей — Карачі. Проте за годину після нашого вселення в окремі номери готелю «Чандні» я почув тихий стукіт у двері. Не встигли вони відчинитися наполовину, як Назір протиснувся досередини і щільно зачинив їх по собі. Очі його палали від нервового збудження, і хвилювання межувало з шаленством. Мене турбував такий вияв страху, було навіть трохи гидко, і я поклав руку йому на плече.

— Не бери все так близько до серця, Назіре. Всі ці дурниці з арсеналу лицарів плаща і кинджала здатні з розуму звести.

Назір відчув відтінок поблажливості в моїй усмішці, можливо, навіть не зрозумівши повністю сенсу сказаного. Він люто спохмурнів, щелепи зімкнулися, обличчя стало стримане і незворушне. Ми стали друзями з Назіром, він відкрив мені своє серце. Для нього дружба вимірювалася тим, що люди роблять і що готові витерпіти заради друга, а не радощами, які з ним розділяють. Його бентежило і навіть непокоїло те, що я майже завжди ставився до його урочистої серйозності жартівливо, без жодного пафосу. Вся іронія наших стосунків полягала в тому, що обоє ми були люди серйозні, навіть похмурі трохи, але його понура суворість змушувала мене відмовитися від своєї звичної поведінки і викликала дитяче пустотливе бажання покепкувати з нього.

— Росіяни всюди,— сказав він тихо, але вагомо.— Вони все знають... про кожного знають... вони платять гроші, щоб усе знати.

— Російські шпигуни? — запитав я.— В Карачі?

— По всьому Пакистану,— кивнув він, одвернувшись, щоб сплюнути на підлогу, не знаю — на успіх чи для того, щоб виказати свою зневагу до росіян.— Дуже небезпечно! Ні з ким не говорити! Сьогодні ти поїдеш у Фалуда-гауз... Бохрі-базар... сьогодні... саде чар бадже.

— О пів на п’яту,— повторив я.— Ти хочеш, щоб я з кимось зустрівся у Фалуда-гаузі на Бохрі-базарі о пів на п’яту? Я правильно зрозумів? З ким я маю зустрітися?

Назір вичавив похмуру усмішку і відчинив двері. Визирнувши в коридор, він вислизнув назовні так само швидко і мовчки, як і ввійшов. Я подивився на годинника: була допіру перша пополудні. Треба як-небудь згаяти ще три години. Для паспортних махінацій Абдель Гані забезпечив мене поясом вельми оригінальної конструкції. Зроблений з міцного водонепроникного вінілу, він був у декілька разів ширший за стандартний пояс для грошей. Цей пояс щільно прилягав до живота, і в нього влазило до десяти паспортів, а також певна сума грошей. У той перший день в Карачі в нім були чотири мої паспорти. Перший — британський, яким я користувався для придбання авіаційних і залізничних квитків, а також для реєстрації в готелі. Другий — чистий американський паспорт, рекомендований Хадербгаєм для моєї афганської місії. Ще два — швейцарський і канадський — запасні, на екстрений випадок. Десять тисяч доларів на непередбачені витрати було виплачено мені як аванс, частина суми, що належить мені за те, що я узяв на себе виконання цієї небезпечної місії. Я надів той пояс, поклав пружинного ножа в спеціальний чохол в задній кишені штанів і вийшов з готелю, щоб оглянути місто.

Було гаряче, спекотніше, ніж зазвичай буває тут в листопаді. Пройшов легкий дощ, нехарактерний для цієї пори року, залишивши по собі імлу, повітря було густе й насичене вологою. Карачі було тоді неспокійним, небезпечним містом. Кілька років країною правила військова хунта, що захопила владу внаслідок збройного перевороту і стратила демократично обраного президента Зульфікара Алі Бхутто[142]. Військові використовували взаємні образи і тертя поміж етнічними і релігійними спільнотами для розпалювання конфліктів. Вони нацьковували корінні етнічні угруповання, особливо синдів, пуштунів і панджабців, на іммігрантів-мохаджирів — вони перейшли до Пакистану після його відокремлення від Індії. Армія таємно підтримувала екстремістів із ворогуючих спільнот зброєю, грішми і добре продуманою протекцією. Коли заколоти, які провокували і розпалювали військові, врешті-решт спалахнули, генерали звеліли поліції відкрити вогонь. Гнів проти поліційного насильства стримували розквартировані по всіх усюдах армійські підрозділи.

Отак військо, що саме ж таки й породило криваві конфлікти, сприймалося як єдина сила, здатна зберегти порядок і закон. У міру того як звірячі вбивства нашаровувалися одне на одне зі зростаючою жорстокістю, повсякденною рутиною стало також викрадення людей. Фанатики одного угруповання захоплювали прихильників іншого і піддавали їх садистським катуванням. Чимало жертв померло в катівнях, декотрі безслідно зникли: тіла їхні так і не знайшли. А коли те чи те угруповання ставало настільки могутнім, що могло порушити рівновагу в цій смертельній грі, генерали провокували конфлікт усередині цієї групи, щоб ослабити її. І фанатики починали поїдати самі себе, вбиваючи суперників з власних етнічних спільнот.

Кожен новий цикл насильства ще більше зміцнював існуючий стан речей: хоч який там уряд був при владі, армія дужчала, і лише армія володіла