Читати книгу - "Шантарам"

Попри цю драматичну ситуацію і багато в чому завдяки їй, Карачі було непоганим містом для бізнесу. Генерали були схожі на мафіозний клан, проте в них не було мужності, стилю і солідарності, якими відзначаються справжні бандити. Вони силою захопили країну і тримали в заручниках під прицілом автоматів усю націю, а самі грабували державну скарбницю. Вони поспішили запевнити великі держави та інші країни, котрі виробляють зброю, що Пакистан відкритий для їхнього бізнесу. Цивілізовані країни з ентузіазмом на це відгукнулися, і Карачі на багато років став улюбленим місцем ділових і розважальних поїздок для торговців зброєю з Америки, Великобританії, Китаю, Швеції, Італії й інших країн. Не меншу прудкість в гонитві за операціями з генеральською камарильєю виявляли нелегали: ділки чорного ринку, контрабандисти, що переправляють зброю, пірати і найманці. Вони заповнили всі кав’ярні й готелі — чужинці з п’ятдесяти держав, авантюристи за духом і злочинці за способом мислення.

У певному розумінні до них належав і я, бо теж був хижаком, що наживається на війні в Афганістані, але мені було ніяково в їхньому товаристві. Три години я провів, переміщаючись з ресторану в готель, з готелю в чайхану, сидячи серед гуртків іноземців — шукачів легкої наживи — і слухаючи їхні меркантильні розмови. Багато хто з них радісно провіщав, що війна в Афганістані триватиме ще не один рік. Необхідно, проте, визнати, що генерали були під сильним тиском. Ходили чутки, що Беназір[143], дочка страченого прем’єр-міністра, планувала повернутися з лондонського вигнання до Пакистану й очолити демократичний альянс проти хунти. Втім, спекулянти сподівалися, що щастя не зрадить їм, а влада й далі потуратиме їхній діяльності, що армія бодай ще декілька років триматиме під контролем країну, а отже працюватимуть і добре налагоджені канали бізнесу.

У розмовах раз у раз звучало слово «товар» — цим евфемізмом позначали контрабанду і товари чорного ринку, що мали скажений попит на всьому протязі кордону поміж Пакистаном і Афганістаном. Цигарки, особливо американські, продавалися в Хайберській ущелині в шістнадцять разів дорожче, ніж вони коштували в Карачі, хоч там ціна на них була просто-таки шалена. Ліки всіх видів давали прибутки, що з кожним місяцем тільки зростали. Надто ж успішно йшла торгівля зимовим одягом. Один заповзятливий німецький ділок приганяв з Мюнхена в Пешавар вантажівку «мерседес», напхану списаною армійською уніформою для альпійських частин в комплекті з термобілизною. Вся партія товару, зокрема, й вантажівка, була продана уп’ятеро дорожче за свою початкову ціну афганському воєначальникові, що користувався заступництвом західних властей і різного штабу організацій включно з ЦРУ. Втім, теплий зимовий одяг, що здійснив мандрівку в декілька тисяч кілометрів через Німеччину, Австрію, Угорщину, Румунію, Болгарію, Туреччину, Іран і Пакистан, так і не дійшов до муджагідів, що воювали в засніжених горах Афганістану. Зимова уніформа разом з білизною потрапила на один зі складів у Пешаварі, що належав польовому командирові, який і купив цей товар,— там вона й застрягла, чекаючи закінчення війни. Цей ренегат зі своєю маленькою армією просидів у цілковитій безпеці всю війну в добре укріпленій фортеці в Пакистані, плануючи спробу захоплення влади потому, як закінчиться справжня війна — з росіянами.

Цей пестунчик ЦРУ чимдуж намагався домогтися контракту на постачання, тож час від часу розпускав приголомшливі чутки, які породжували неймовірні домисли поміж гендлярами-пройдисвітами. Мені траплялося за однісінький день чути цю історію про заповзятливого німця з вантажівкою альпійського обмундирування в трьох інтерпретаціях, що трохи відрізнялися одна від одної. Охоплені азартом чужинці передавали один одному цю новину, не забуваючи при цьому укладати угоди з продажу гуртових партій консервів, чесаної овечої вовни, контейнерів із запчастинами для двигунів, часом продавали навіть цілий склад, напханий вживаними спиртовими пальниками, а також зброю в будь-якому асортименті — від багнетів до гранатометів. І скрізь, в кожній розмові я чув похмуре, відчайдушне заклинання: «Якщо війна триватиме ще бодай рік, ми утнемо це діло».

Похмурий і пригнічений тяжкими роздумами, увійшов я у Фалуда-гауз на базарі Бохрі й замовив якийсь солодкий напій яскравого кольору. Фалуда — непристойно солодка суміш білої локшини і молока з присмаком троянд та інших медоносних сиропів. Фірні-гауз в бомбейському районі Донгрі, поблизу будинку Хадербгая, заслужено славиться своїми дуже смачними напоями фалуда, але вони здаються прісними порівняно з тими ласощами, що їх запропонували мені у Фалуда-гаузі в Карачі. Коли переді мною поставили високу склянку солодкого біло-рожево-червоного молока, я підняв очі, щоб подякувати офіціянтові, й побачив, що це Халед Ансарі з двома порціями напою в руках.

— Бачу, тобі треба хильнути чогось міцнішого...— сказав він, сумно посміхнувшись кутиком вуст і сідаючи поряд зі мною.— Що ти замислив? Чи радше, що не так, якщо судити з твого вигляду?

— Нічого,— зітхнув я, посміхнувшись у відповідь.

— Ну ж бо,— сказав він.— Випий.

Я подивився на його чесне, щире, знівечене шрамом обличчя, і мені спало на думку, що Халед знає мене краще, ніж я його. А якби я був на його місці, то чи помітив би, що він увійшов до Фалуда-гауза з таким стурбованим виглядом? Гадаю, ні. Халед так часто бував похмурий, що я не надав би цьому великого значення.

— Напевно, це просто невелика переоцінка цінностей. Аналізую свої дії, порпаюся сам в собі, сидячи в чайханах і ресторанах, про які дізнався від тебе,— місцях, де вештаються найманці й ділки чорного ринку. Враження невтішне: тут повнісінько людей, котрі мріють про те, щоб війна ніколи не кінчалася, а на те, кого вбивають і хто вбиває, їм начхати з високої дзвіниці.

— Вони роблять гроші,— знизав плечима Халед.— Це не їхня війна. Я і не чекаю, що вона торкнеться їх по-справжньому. Нічого тут не зміниш.

— Знаю, знаю... Але мова тут не про гроші,— спохмурнів я, підшукуючи слова, щоб висловити почуття, котрі переповнювали мене.— Якби мене спитали, кого можна вважати по-справжньому розумово неповноцінним чи, простіше кажучи, хворим на голову, то я сказав би, що це той, хто прагне, щоб війна ніколи не кінчалася.

— І ти почуваєшся так, наче вони тебе заразили... ніби ти один з них? — м’яко запитав Халед, дивлячись в свою склянку.

— Напевно, так. Не знаю. Якби хтось завів цю розмову в іншому місці, то я навіть думати про це не став би. Якби я сам тут не був і сам не робив, як оце вони, то мене воно нітрохи не зачепило б.

— Але ж ти зайнятий не зовсім тим, що вони...