Читати книгу - "Шантарам"

— І, напевно, починаєш ставити собі запитання: «Якого біса я вплутався у все це?»

— А як же інакше? Віриш ти мені чи ні, але я не знайшов відповіді. Скажу чесно: не знаю, якого біса мені тут потрібно. Хадер попросив мене бути його «американцем», ось я його і вдаю. Але навіщо — не знаю.

Ми трохи помовчали, попиваючи свої напої і дослухаючись до гамору переповненого Фалуда-гауза. Портативний радіоприймач транслював романтичні газелі на урду. За сусідніми столиками говорили на трьох чи чотирьох мовах. Слів я не міг розібрати, навіть не розумів, що це за мови,— белуджійська, узбецька, таджицька чи фарсі.

— Просто чудово! — вигукнув Халед, зачерпнувши ложкою локшини зі склянки.

— Дуже солодко, як на мій смак...— відгукнувсь я, але й собі почав їсти.

— Деякі речі й повинні бути дуже солодкими,— сказав він, підморгнувши мені, й посмоктав свою соломинку.— Якби фалуда не був такий солодкий, то хіба ми пили б його?

Покінчивши зі своїми напоями, ми вийшли надвір, зупинилися біля входу, щоб закурити, і нас огорнуло м’яке сяєво вечірнього сонця.

— Ми підемо в різні боки,— пробурмотів Халед, давши мені припалити.— Просто йди в цьому напрямі, на південь. Я тебе наздожену. «Спасибі» говорити не треба.

Він розвернувся на каблуках і пішов геть, намагаючись триматися краю дороги на вузькій смузі для пішоходів поміж тротуаром і потоком машин.

Я пішов у протилежному напрямі. За декілька хвилин коло мене зупинилося таксі. Задні дверцята відчинилися, і я заліз досередини, опинившись поряд з Халедом. Ще один чоловік сидів на передньому сидінні коло водія. Йому було десь за тридцять, коротке рудувато-брунатне волосся відкривало високого лоба. Глибоко посаджені карі очі були настільки темні, що здавалися чорними, поки пряме сонячне світло не пронизувало їхню райдужну обслону, відкриваючи в глибині очей проблиски рудувато-брунатних відтінків. Спокійний розумний погляд з-під чорних брів, що майже сходяться на переніссі. Прямий ніс, коротка верхня губа, твердий рішучий рот і кругле підборіддя. Було видно, що він голився сьогодні, причому зовсім недавно, але синьо-чорна тінь все ж таки лежала на нижній частині його обличчя, акуратно і чітко окресленому підборідді. То було лице вродливого, дужого чоловіка — мужнє, квадратне, симетричне, з правильними пропорціями, хоча в нім і не було нічого особливо помітного.

— Це Ахмед Заде,— сказав Халед, коли таксі рушило.— Ахмеде, це Лін.

Ми поздоровкалися за руку, оцінюючи один одного з однаковою прямотою і привітністю. Його мужня зовнішність могла б видатися суворою, якби не вельми своєрідний вираз обличчя: очі дивилися зизом, тож на вилицях утворювалися складки і здавалося, ніби він усміхається. Хоч Ахмед Заде був зосереджений і ніякого розслаблення в ньому не відчувалося, він проте скидався на людину, яка шукає друга в натовпі незнайомців. Вираз його обличчя був такий зворушливий, що я вмить пройнявся до нього симпатією.

— Багато про вас чув,— сказав він, відпускаючи мою руку.

По-англійському він говорив чисто, хоча і затинаючись, а мелодійний акцент виказував північноафриканську домішку французької й арабської.

Сподіваюся, не лише компліменти,— сказав я, засміявшись.

— Ви вважаєте, краще, щоб люди відгукувалися про вас погано?

— Не знаю. Мій друг Дідьє каже, що розхвалювати людей за їхньою спиною несправедливо: адже єдине, від чого не можна себе захистити,— компліменти, яких тобі не шкодують.

— D’accord[144]! — засміявся Ахмед.— Так воно і є!

— Ох, тільки зараз пригадав! — вигукнув Халед і, понишпоривши в кишенях, витяг звідти складеного конверта.— Мало не забув. Бачив Дідьє за день до нашого від’їзду. Він шукав тебе. Я не міг сказати, де ти, і він попросив передати тобі цього листа.

Я узяв конверта і поклав у кишеню сорочки, щоб прочитати, коли залишуся сам.

— Спасибі,— пробурмотів я.— А що зараз відбувається? Куди ми їдемо?

— У мечеть,— відповів Халед, сумно посміхнувшись.— Треба узяти там нашого друга, потім поїдемо на зустріч з Хадером та іншими хлопцями, які переходитимуть кордон разом з нами.

— Скільки буде нас разом?

— Десятки зо три, коли ми всі зберемося. Більшість із них вже в Кветті або в Чамані, біля кордону. Ідемо завтра: ти, я, Хадербгай, Назір, Ахмед і ще один чоловік — Махмуд, мій друг. Мабуть, ти з ним не знайомий, але познайомишся за декілька хвилин.

— Ми як ООН в мініатюрі,— сказав Ахмед.— Абдель Хадер Хан — з Афганістану, Халед — з Пакистану, Махмуд — з Ірану, ти — з Нової Зеландії. Пробач, ти тепер наш американець, а я — з Алжиру.

— Ти не всіх згадав,— додав Халед.— У нас є хлопець з Марокко, ще один — з якоїсь країни Перської затоки, один — з Тунісу, двоє — з Пакистану і один — з Ірану. Решта — афганці, але з різних частин Афганістану, до того ж належать до різних етнічних груп.

— Джигад,— сказав Ахмед з похмурою і трохи страхітливою усмішкою.— Священна війна — це наш святий обов’язок чинити опір російським загарбникам і звільняти мусульманську землю.

— Не давай йому розійтися, Ліне,— поморщився Халед.— Ахмед — комуніст. Почне тобі дошкуляти Мао і Леніним.

— А ти не почуваєшся... скомпрометованим через те, що виступаєш проти армії соціалістичної держави? — запитав я.

— Які соціалісти? — обурився Ахмед.— Які комуністи? Зрозумій мене правильно: росіяни робили в Афганістані й добрі справи.

— Тут він має рацію,— урвав його Халед.— Вони побудували багато мостів, всі головні автомобільні дороги, багато шкіл і коледжів.

— А також дамби для електростанцій і забезпечення питною водою — все це Добрі справи. І я їх підтримував, поки вони все це робили, поки допомагали нам. Та коли вони вторглися до Афганістану, щоб змінити країну силою, вони відкинули всі свої принципи, в які, здавалося, вірили. Вони несправжні марксисти, несправжні ленінці. Росіяни — імперіалісти, і я б’юся з ними в ім’я Маркса, Леніна й Мао.

— І Аллаха,— усміхнувся Халед.

— Так, і Аллаха теж,— погодився Ахмед, оголивши в усмішці свої білі зуби і ляснувши долонею по спинці сидіння.

— Чому вони це зробили? — запитав я.

— Халед зуміє пояснити це краще,— сказав Ахмед,— покладаючись на досвід палестинського ветерана декількох воєн.

— Афганістан — це приз,—