Книги Українською Мовою » 💛 Публіцистика » Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр. 📚 - Українською

Читати книгу - "Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр."

313
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр." автора Поліна Вікторівна Жеребцова. Жанр книги: 💛 Публіцистика / 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 188 189 190 ... 193
Перейти на сторінку:
себе росіянкою.

— Ти вважаєш себе чеченкою? — спитала вона здивовано.

— Я вважаю себе людиною.

— Але в хустці ти схожа на циганку або чеченку! — заперечила жінка.

— А чим погано бути схожою на чеченку? — сказала я.

— Мерзота! Як ти можеш?! Вони ж «чорні»!

Після чого обізвала мене дурепою і пішла.

Як добре я тепер розумію вбитого в стихійній перестрілці Володю-Ваху, росіянина, який прийняв іслам, молився і вів скромний спосіб життя. Він не зміг виїхати з Чечні до Росії. Говорив, тут надто вільні звичаї.

Багато з людей моєї батьківщини, незважаючи ні на що, скромні й вірять у Бога. Це допомагає їм перемагати внутрішніх демонів. Ангелів немає на землі, вони в раю. Але люди можуть удосконалюватись.

Хочу додому!

03.11.

Я вдома. 31 жовтня гриміли теракти. Вибухнула машина біля лікарні № 9, і був вибух на в’їзді в Ґрозний.

Знову загинули люди. Війні немає кінця.

Про це говорить стара притча, яку розповіла мені в дитинстві тьотя Мар’ям:

Багато років тому жив святий старець. Він здійснював паломництва, молився Богові й умів зцілювати. Слава його йшла поперед нього. Жителі виходили — щоб привітати велику людину. Однак старець, проходячи через наші краї, поспішав їх швидше залишити, не зупинявся, та ще й підняв краї свого білого плаща.

— Великий старче! — дивувалися люди. — Чому ти так квапишся піти? Навіщо ти підняв свій плащ? Адже дорога суха — дощу не було кілька днів, ти не можеш забруднити одяг!

На що старець відповів їм:

— Ви не бачите, а я бачу. У цих місцях — по коліно крові.

Людей у Росії дурять, вони нічого не знають про війни в Чечні. Не знають, як військові скидали тіла своїх же солдатів у сітках у прірви, щоб не платити матерям пенсії з утрати годувальника: немає тіла — значить, «перейшов на бік ворога» або «зник безвісти». Як розстрілювали на березі Сунжі тих, хто з грішми вже збирався повернутися додому. На ринку солдати розповідали, як вони бояться одержати гроші, тому що з Чечні важко поїхати живими від своїх! Ніхто не знає тут, як топили простих людей у вапні, щоб приховати звірства.

Як у районі зупинки «Ташкала» навесні 2000 р. виявили будинок, де закатували до смерті близько двохсот мирних людей: їм відрізали руки й ноги! Рештки топили в люках і колодязях. У тому районі пропала наша сусідка Тамара з четвертого поверху, коли намагалася вирватись у біженці.

Саме там стояла військова частина найманців, яку боялися самі російські солдати.

Як валялися на вулицях запальнички, коробочки — їх брали діти й залишалися без рук! То були бомби, підроблені під «іграшки» та «речі».

Хто говорить про це? Свідки хочуть жити й шепочуться по кутках, як миші. Кожен боїться тільки за своє життя.

Щодня теракти й вибухи.

У Ставрополі винаймати житло дорого. Купити за жалюгідну компенсацію від держави нічого неможливо! Крихітна кімната в комуналці коштує від 380 000 р., квартира однокімнатна від 600 000 р. Думаю, це політика — спеціально все зроблено так, щоб жителі Чечні, які залишилися в живих, розселялися в глибинках, не жили у великих містах і не розповідали про те, що бачили на війнах.

Наші чоботи й куртки давно продірявились, довелося купити нові. За кілька днів ми витратили близько 10 000 р., тому що, крім харчів, житла і транспорту, ще купили взуття й одяг.

Коли ми поверталися додому, у м. Мінводи під час перевірки паспортів нас зняли з автобуса російські міліціонери. Вони погрожували нам, кричали, що ми — «терористи», тільки тому, що прописані в Ґрозному. Особливо знущався товстий росіянин у кашкеті. Він, не соромлячись, вимагав хабар! Говорив, що інакше нас затримають для з’ясування і невідомо, що з нами буде. Забрав наші паспорти.

Маму довели до істерики, їй стало погано. Мої посвідчення з газети й телебачення про те, що я — журналіст і, відповідно, можу написати про вимагання грошей, нікого не злякали.

Автобус поїхав: водій вирішив не ризикувати собою та іншими пасажирами. Наші торби з їжею залишились у салоні. Я в стані жаху прямо на прикордонному посту відпоювала маму серцевими краплями. Вона пополотніла, задихалась. Міліціонери їй допомоги не надали, навіть коли я сказала, що мама перенесла два інфаркти. Слава богу, вона опритомніла, після чого на російських міліціонерів ринув такий шквал лайок і проклять, що вони стали яскраво-червоними і неохоче віддали нам паспорти, так і не домігшись хабара.

— Через таких гадів, як ви, мені соромно, що я росіянка! — кричала моя мама. — Покидьки! Негідники! Сволота!

Після чого я, взявши маму попід руки, вела її кілька кілометрів порожньою трасою, під дощем зі снігом, до найближчої автозаправки: там ми побачили автобус, який весь цей час, сховавшись від міліціонерів, чекав на нас.

— Я вирішив години дві почекати, раптом відпустять. Не вб’ють, — сказав водій-інгуш. — Побачив вас, зрадів. Мабуть, усе відібрали: і гроші, і сережки? Цей блокпост на Мінводах ми, водії, знаємо і боїмося: він славиться грабунками. Особливо це стосується громадян Чечні й Інгушетії — вони безправні, якої б національності не були. На них легко списати й повісити будь-що.

Мама повідомила, що нахабні міліцейські пики одержали дулю, а не хабар, після чого ми зайняли свої місця. Сумки з їжею були на місці. Ноги страшенно боліли, мене й маму трусило, зате люди дивилися на нас, як на героїв!

Крім цієї пригоди, у мене перед очима миготів проведений останній день у Ставрополі: з готелю «Ельбрус», у який ми заселились о 21.00, нас «попросили» о 9.00 (!). Нам довелося зняти кімнатку у дворі приватного будинку. Кімнатка виявилась у гаражі, не опалювалась, у ній не було ні холодної, ні гарячої води. Хазяйка, взявши з нас 200 р. за постій на добу, не дала навіть окропу на чай. Вигод не було жодних! Руки я помила крижаною водою у дворі з качалки, туалет у вигляді ями був за гаражем. І це — центр Ставрополя, район Нижнього ринку.

Ще ми з мамою сходили до міграційної

1 ... 188 189 190 ... 193
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр.», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр."