Читати книгу - "Бляшаний барабан"

Мені навіть не довелося відсовувати вбік практичні спортивні черевички на низенькому підборі, що, начищені до блиску, стояли на дні й чекали на вихід. Унизу в шафі все — наче зумисне, наче аж припрошуючи — стояло так, що посередині лишалося достатньо місця для того, щоб Оскар міг спокійно сісти навпочіпки, підібгати коліна й, навіть не мнучи одягу, знайти собі тут притулок. Отож я й ступив до шафи, сповнений великих сподівань.

Однак оговтався я не відразу. Оскарові ввижалося, ніби речі в комірчині, ба навіть лампочка за ним стежать. Щоб сидіти в шафі було затишніше, я спробував причинити дверцята. Зробити це виявилося нелегко, бо засувки в полозках розхиталися, вгорі зяяла щілина, й у шафу падало світло, хоч і не так багато, щоб мені заважати. А ось запах тут відчувався ще дужче. Задавнений, чистий, тільки пахло вже не оцтом, а ненастирливо пахло засобом проти молі. Пахло приємно.

Що робив Оскар у тій шафі? Він прихилився чолом до робочого вбрання сестри Доротеї, яке висіло поруч, — до халатика із зав'язками ззаду й високим, під горло, комірцем, і переді мною ту ж мить відкрилися всі періоди життя сестри-жалібниці. Наступної миті моя права рука, шукаючи, мабуть, опертя, відкинулася назад, повз сукні, заплуталась, опертя не знайшла, схопилася за щось гладеньке, поступливе, нарешті знайшла, ще не випускаючи того гладенького, опорну планку й ковзнула по ще одній планці, поперечній; горизонтально прибита до задньої стінки в шафі, вона давала опертя й мені, й самій стінці. Тим часом рука Оскара знов опинилася праворуч від мене, і він уже майже вгамувався, але цієї миті я показав сам собі те, за що схопився був у себе за спиною.

І я побачив чорного лакованого пасочка, і не просто пасочка, бо в тій шафі було так сіро, що й лакований пасочок обертався чимось більшим, ніж пасочок. Це могло бути й щось інше, таке саме гладеньке й довге, яке я, завжди трирічний барабанщик, бачив на молу в Нойфарвасері: бідолашна моя матуся в ультрамариновому весняному плащі з малиновими вилогами, Мацерат у двобортному приталеному пальті із замшевим коміром, Ян Бронський — з оксамитовим коміром, на Оскаровій матроській безкозирці — стрічка з золотистим гаптованим написом «КЙВ Зайдліц», і все це була одна компанія, а приталене пальто й оксамитовий комір вистрибували переді мною й матусею — на своїх високих підборах вона взагалі не могла стрибати, — перескакували з каменя на камінь, і так аж до навігаційного знаку, під яким сидів рибалка зі шворкою для білизни й мішком з-під картоплі, наповненим сіллю й ворушінням. І ми, побачивши того мішка й білизняну шворку, поцікавилися, чого це чоловік сидить під навігаційним знаком і вудить рибу на шворку, але той незнайомець із Нойфарвасера, чи з Брьозена, чи ще звідкись тільки засміявся й виплюнув у воду густий бурий клубок, який ще довго погойдувався на одному місці попід молом, поки його підхопила чайка, бо чайка хапає все, це вам не розпещена голубка, тим більше не сестра-жалібниця; непогано було б зібрати докупи всіх, хто вдягнений у біле, й запроторити їх до цієї шафи, і те саме можна сказати й про тих, хто вдягнений у чорне, бо тоді я ще не боявся Чорної кухарки, я безстрашно сидів собі в шафі й водночас не сидів у шафі, а так само безстрашно стояв у безвітряну погоду на молу в Нойфарвасері, тут тримав у руці лакованого пасочка, там — щось інше, яке було теж чорне й слизьке, але не пасочок, і шукав, позаяк сидів у шафі, порівняння, бо в шафах завжди тягне порівнювати, отож я назвав на ім'я Чорну кухарку, але тоді це ще не проникло мені в саму душу, в білому я тямив багато краще, я навряд чи відрізнив би чайку від сестри Доротеї, однак відганяв від себе голубів та іншу таку погань, тим більше, що була ж не Трійця, а Страсна п'ятниця, коли ми поїхали до Брьозена, а тоді спустилися на мол, та й голуби не літали над навігаційним знаком, під яким сидів з білизняною шворкою чолов'яга з Нойфарвасера, сидів і спльовував у воду. А коли той чолов'яга з Брьозена почав вибирати шворку, і показався її кінець, і ми побачили, чому так важко було витягувати її з гнилої мотлауської води, коли бідолашна моя матуся поклала руку Янові Бронському на плече й на його оксамитовий комір, бо зробилася на виду жовта, як смерть, бо хотіла піти геть, а натомість мусила дивитись, як той чолов’яга кинув на каміння конячу голову, як дрібніші й зеленуваті, кольору морської води, вугрі повипадали з гриви, а більших і темніших він видавлював з падлини сам, так наче витягував цвяхи, а тоді хтось узяв та й розпоров пуховика, я хочу сказати, налетіли чайки й почали накидатися, бо чайки, коли їх три чи ще більше, завиграшки впораються з невеликим вугром, а ось із чималими вугрищами їм доводиться, звісно, вже скрутніше. Та ось той чолов'яга розчепірив своєму вороному пащу, вставив йому в зуби дерев'ного оцупка, і кінь знову засміявся, а чолов'яга стромив йому в пащу свою волохату руку, щось ухопив, щось перехопив, як оце я в шафі щось ухопив і перехопив, і дістав, як оце я лакованого пасочка, але ж він — одразу двох, і підкинув їх у повітря, й жбурнув на каміння, тим часом як моя бідолашна матуся виблювала все, що снідала: каву, білок, жовток, трішки повидла, пережований білий хліб — такий багатий сніданок, що чайки враз шугонули навкіс, спустилися поверхом нижче, заходили, широко розставивши крила, на посадку, а про кигикання вже й не кажу, і що в чайок злі очі, теж усі знають, і прогнати їх годі було й думати, а Ян Бронський не зробив би цього й поготів, бо він і сам боявся чайок і позатуляв обіруч свої круглі сині очі, барабана мого чайки теж не слухались, а знай глитали й глитали, тоді як я від гніву й захвату підібрав на своїй бляшанці якийсь новий ритм, тільки ж моїй бідолашній матусі до всього цього було байдуже, вона мала свій клопіт і все давилася й давилася, але з неї вже