Читати книгу - "Бляшаний барабан"

нічого не виходило, бо не так уже й багато матуся з'їла за сніданком, адже вона хотіла бути стрункою, тим-то два рази на тиждень ходила до жіночого клубу, проте їй це майже не допомагало, бо вона потай усе ж таки їла й завше придумувала собі якесь виправдання, як ото чолов'яга з Нойфарвасера, всупереч усім теоріям, на завершення, коли ми там уже гадали, що більше нічого не буде, дістав із кінського вуха ще одного вугра. Вугор був увесь у якійсь білій каші, бо порпався в конячому мозку. Але ним розмахували доти, доки вся каша з нього відпала, й вугор показав, який він лискучий, і заблищав, мов лакований пасочок, бо що я, власне, хочу цим сказати: ось таким самісіньким лакованим пасочком підперізувалася сестра Доротея, коли була не на роботі й не носила брошки з червоним хрестом.

А ми тоді пішли додому, хоч Мацерат і хотів побути там іще, бо до гавані саме входив, женучи хвилі, фін — тонн десь так на тисячу вісімсот. А конячу голову той чолов'яга покинув на молу. І вороний відразу став білим і закричав. Тільки закричав не так, як кричать коні, а скоріше так, як кричить хмара, коли вона біла і з галасом, ненажерливо обліплює конячу голову. Тоді це було загалом приємно, тому що конячої голови вже не стало видно, хоч усі й розуміли, що криється за тим божевіллям. До того ж фін відвертав нашу увагу, він брав на борт дерево й був іржавий, як ота залізна огорожа на кладовищі в Заспе. Проте моя бідолашна матуся не озиралася ні на фіна, ні на чайок. З неї було досить. І коли доти вона вряди-годи не лише грала на нашому піаніно «Чаєчко маленька, на Гельґоланд полети», а й наспівувала, то тепер цю пісеньку вона вже ніколи не виконувала, вона взагалі більш нічого не співала, і спершу відмовилася їсти рибу, а тоді одного дня раптом почала їсти, та так багато, та таку жирну, поки їй просто вже не було куди їсти, тобто вона більш не хотіла, була сита, і не лише вуграми, а й самим життям, а надто чоловіками, а може, й Оскаром, принаймні матуся, якій доти не сила було ні від чого відмовитися, несподівано стала невибагливою, стриманою й дала поховати себе на кладовищі в Брентау. Але я, мабуть, удався в неї, бо, з одного боку, ні від чого не хочу відмовлятися, а з другого — можу обійтися без будь-чого; ось тільки без вуджених вугрів, хоч вони й скажено дорогі, жити не можу. Це стосувалося й сестри Доротеї, якої я навіть ніколи не бачив; її лакований пасочок не дуже мені й сподобався, і все ж я не міг відвести від нього погляду, він не йшов мені з думки, він навіть почав множитись, бо вільною рукою я розстебнув ґудзики на штанях і зробив це задля того, щоб знов уявити собі сестру-жалібницю, образ якої через десятки лискучих вугрів та фіна, що саме входив у гавань, уже втрачав свої чіткі обриси.

Помалу Оскарові, який знов і знов опинявся на тому молу, таки пощастило за допомогою чайок повернутися до світу сестри Доротеї, принаймні до тієї половини шафи, де був її робочий одяг — був хоч і без неї, та все ж привабливий. І коли я нарешті побачив її цілком виразно й навіть розгледів, як мені здалося, окремі риси її обличчя, засувки випали з розбитих петель: дверцята, різко рипнувши, розчахнулися, потік світла мало не збив мене з пантелику, й Оскар ледве встиг похопитися, щоб не забризкати халатика із зав'язками ззаду, що висів поруч.

Тільки щоб зробити належний перехід, а також грайливо завершити своє перебування в шафі, яке, всупереч сподіванням, мене стомило, я сяк-так пробарабанив — чого не робив уже багато років — кілька грайливих тактів на сухій задній стінці, потім виліз із шафи, іще раз перевірив, чи там чистенько, — дорікнути собі я справді ні в чому не міг, навіть лакований пасочок не втратив свого лиску, а втім, ні, кілька тьмяних плям все ж таки довелося стерти, та ще й похукати на них, поки пасок знов почав нагадувати вугрів, яких, коли я ще був маленьким хлопчиком, ловили на молу в Нойфарвасері.

Я, Оскар, пішов з комірчини сестри Доротеї, але перед тим ще позбавив струму сорокаватну лампочку, яка весь час, поки я там був, стежила за мною.

Клеп

І ось я стояв у коридорі зі жмутиком світло-русявого волосся в гаманці, хвилю намагався відчути той жмутик крізь шкіру, підкладку піджака, камізельку, сорочку й спідню сорочку, але був надто зморений і надто задоволений, хоч задоволений якось дивно й похмуро, щоб побачити в здобичі, яку оце виніс із комірчини, щось більше, ніж просто вичесане волосся.

Аж тепер Оскар зізнався собі, що шукав там скарби зовсім інші. «Адже в комірчині сестри Доротеї я хотів довести собі, що там можна знайти сліди отого доктора Вернера, хай навіть то був би лише один із уже знайомих мені конвертів. Але я нічого не знайшов. Ані конверта, ані, тим більше, листа». Оскар визнає, що брав із полиці для капелюшків одного по одному детективні романи сестри Доротеї, розгортав їх, шукав посвят чи закладок, а крім того, я сподівався знайти бодай якийсь знімок, адже більшість лікарів із Марийської лікарні Оскар якщо й не на ім'я, то принаймні з вигляду знав. Однак жодного знімка доктора Вернера не трапилося.

Той, схоже, ніколи не бував у кімнаті сестри Доротеї, а якщо коли-небудь туди й зазирав, то лишити після себе слідів йому не пощастило. Тож Оскар мав усі підстави радіти. Хіба ж я не мав численних переваг перед доктором Вернером? Хіба те, що жодних його слідів не виявлено, однозначно не доводить: стосунки між лікарем і сестрою Доротеєю обмежуються стінами лікарні, тобто це стосунки службові, а якщо й не службові, то в кожному разі однобічні?

Але Оскарові ревнощі вимагали мотиву. Це правда, навіть невеличке підтвердження того, що доктор Вернер навідувався до цієї комірчини, мене боляче вразило б, і все ж я дістав би від нього неабияке задоволення — задоволення, яке годі й порівняти з незначним і скороминущим наслідком мого перебування в шафі.

Уже й не пригадую, як я повернувся до своєї кімнатки, пам'ятаю лише, що в другому кінці коридору, за дверима такого собі пана Мюнцера, почулося якесь неприродне покашлювання, розраховане на