Читати книгу - "Трилогія смерті"

— І ніхто навіть не здогадувався, що Констанс відігравала більш, аніж одну роль за рік?

— Хіба що я, Альберто Квіклі, той, хто спромігся вручити славу, фортуну в її руки і оповити Констанс захватом глядачів! Золотобоке змащене порося! Нікому в голові не вкладалося, що вервечка імен провідних артистів, яка видніється на Голлівудському бульварі, — справа рук Констанс, чимало з них вона вимислила або ж десь підгледіла. Що вона лишень не натягувала на свої ніжки, тьопаючи до дворика Граумана, розміри чотири приміряла!

— І де зараз заподілися Моллі, Поллі, Саллі, Герті, Конні?

— Навіть вона про це ні сном ні духом. Ось тут завалялося шість розбіжних адрес за дванадцять літ. Либонь, вона десь заникалась у дрімучих чагарниках. Роки — лепське місце для сховку. Бог притаює тебе. Агов! Як мене звати?!

Човгаючи, він намотав коло кімнатою. Я вчув рипіння його ветхих кісток.

— Та-дам! — з болю скорчився він.

— Містер Метафора!

— Ви усе збагнули! — на тих словах він похололо гуцнувся на долівку.

Я схилився над ним, виповнений жахом. А він розплющив одне око.

— Усе повито таїною. Підтримайте мене. Я так само сполохав Реттіґан, тож вона дременула, — гомонів далі він. — То була лише прогонка. Як не крути, я Феджин,[199] Марлі Скрудж,[200] Гамлет, Квіклі. Людині на кшталт мене варто було проявити допитливість і спробувати розвідати, в якому році вона жила, ясна річ, якщо існувала взагалі. Чим далі я старію, тим більше перетворююся на ревнивця, котрий терзається споминами про здобуття і втрату Констанс. Я вичікував занадто багато років, подібно до Гамлета, який подовгу барився покінчити зі своїм плюгавим другом, що угробив примару його батька! Офелія і Цезар випрошували про вбивство… А щодо мене, то згадка про Констанс зірвала бурю емоцій. Тож, коли мені стукнуло дев’яносто, усі мої голоси зажадали розплати. Як останній недоумок я надіслав їй Книгу мертвих. Констанс драпонула, вочевидь, через моє безумство. Викличте швидку, — додав містер Метафора. — Я зламав дві гомілкові кістки й отримав грижу в пахвині. Ви це все занотували?

— Відкладу на потім.

— Не зволікайте. Записуйте уже. Через годину я опинюся у Валгаллі[201] й хизуватимуся там своїми здобутками. Де моє ліжко?

Уклавши його на постіль, я стрепенувся:

— Постривайте, з ваших слів випливає, що саме ви і надіслали Констанс Книгу мертвих, чи не так?

— То був недобитий гаражний розпродаж, який місяць тому влаштувала Жіноча кінематографічна ліга, приторговували там акторським мотлохом. Мені перепали світлини Фербенкса, аркуш із піснею Кросбі,[202] й там же, Боже праведний, я відкопав викинуту телефонну книгу Реттіґан, яка вщерть рясніла іменами усіх її любасів, заритих у котячий лоток. Боже мій, я був змієм у райському саду! Мене наче затуманило прокляття диму, окинув оком списки полюбовників — і трійло просочилось. А чом би не додати дьогтю її снам? Вистежив її, підкинув Книгу мертвих і накивав п’ятами. Вона заледве не напудила у тому трапунку.

— Боже мій, оце так поворот, — я вдивлявся ув обличчя містера Квіклі, що увінчалося насміхом.

— Тобто, ви ніяким боком не причетні до того, що трапилось із бідною старою душею, яка заблукала у Мант-Лоу?

— Перший мудило, якому Констанс забила баки? Невже старий телепень простягнув ноги?

— Його погубили газети.

— Критикам це до снаги.

— Та ні, тонни старих «Триб’юн» зрушилися на нього.

— Таким трибом чи іншим, утім, вони таки вбивають.

— І Королеву Каліфію ви пальцем не зачепили?

— Старий Ноїв Ковчег, напханий лукавцями по парі, там увесь зійшовся. Усе високе-низьке, гаряче-холодне. Верблюдячі купи і конячі бомбочки. Вона вказала Констанс дорогу, і та подалася нею. Каліфії теж уже нема серед живих?

— Гепнулася зі сходів.

— Я її не пхнув.

— Затим на черзі був священик…

— Її брат? Така ж хиба. Каліфія наставила її на путь. Але він, Господи помилуй, сказав, щоб вона котилася під три чорти. Тож Констанс пішла. Що забрало його душу? Боже праведний, усі вони упокоїлися!

— Вона горланила на нього. Тож гадаю, що його в могилу звела Констанс.

— Знаєте, що вона викрикувала?

— Ні.

— Зате я знаю.

— Ви?

— У самому розпалі ночі учора до мене долинали голоси, хоч і вважав, що сплю. Один з них належав не кому іншому, як їй. Імовірно, що мені й нещасному священикові вона волала одне і те ж. Кортить почути, що саме?

— Чекаю.

«О, так, — заводила вона, — як я маю повернутися, де наступний пункт привалу, як мені повернутися?»

— Повернутися куди?

Тут повіки Квіклі щось пересмикнуло, здавалося, що під ними мигцем прокотились якісь думки.

Він шморгнув носом.

— Брат сказав їй, куди йти, і вона ринула. І ще наприкінці додала: «Я збилася на манівці, вкажи мені шлях». Констанс жадає, аби її відшукали. Річ у цьому?

— Так. Ні. Господи, я уявлення не маю…

— Як і вона. Мабуть, тому вона й розпиналася крикма. Одначе мій будинок зведений з цегли. Він ніколи не впаде.

— Інші ж розвалилися.

— Її колишнього чоловіка, Каліфії, брата?

— Це довга історія.

— І вам ще не одну милю проверстати перед тим, як укластися спати?

— Так.

— Не рівняйтеся на ту стару навіжену курку: яка відкладає яйця, де її посадять, до того ж такого кольору, якого комусь заманеться. Червоний шарф. Червоні яйця. Синій килимок. Синій. Фіолетова камізелька. Фіолетова. Це все я. Помітили тут картате простирадло?

— Воно було повністю біле, і я сказав йому про це.

— У вас проблеми з очима, — зміряв мене він. — Та й ви так безперестанку говорили. Я вимотався з вами. Бувайте!

На тих словах він зімкнув повіки.

— Сер, — кинувся до нього я.

— Я зайнятий, — пробурмотів той. — Як мене звати?

— Феджин, Отелло, Лір, О’Кейсi,[203] Бут,[204] Скрудж.

— О, так, — мовив він і дав хропака.

Розділ тридцять шостий

Проїхавши на таксі, я повернувся до своєї скромної хатини побіля моря. Мені потрібно було як слід помізкувати. Там чи не відразу я вловив звук удару, схожого на гепання кувалди, — лупило у мої двері. Бах! Я подався туди, поки їх не вирвали з м’ясом.

Світловий пломінь засліплював мене, зароджуючись по