Читати книгу - "4 3 2 1, Пол Остер"

одиноко, думав Фергюсон, неначе від був вигнанцем, вигнаним з середовища самих вигнанців, тому його самоусвідомлення було пов’язане з певним відчуттям сорому, але хоч як би там не було, а автомобільна катастрофа звільнила його від майбутньої внутрішньої боротьби – чинити опір чи накивати п’ятами від призову, він один серед своїх знайомих був вільний від страху наступного кроку, і це, безсумнівно, допомогло йому встояти на ногах в ті часи, коли так багато інших хлопців втратили рівновагу й упали, бо країна вже розділилася навпіл в результаті вересневих та жовтневих подій 1965 року, і відтоді вже не можна було мовити слово «Америка», щоби при цьому на думку не спало іще одне слово: «Божевілля».

Ми мусили знищити те село, щоби його врятувати.

А потім, дев’ятого листопада, через тиждень після самогубства Нормана Моррісона на території Пентагону і приблизно через шість тижнів після початку першого семестру Фергюсона в Колумбії, коли він продовжував намацувати свій шлях, іще не переконавшись повністю, що такий коледж – це саме те, що йому потрібно, в Нью-Йорку погасло світло. Це сталося о 5:27 вечора; протягом тринадцяти хвилин територія площею вісімдесят тисяч квадратних миль була знеструмлена, і понад тридцять мільйонів людей опинилися в темряві, серед яких були вісімсот тисяч мешканців Нью-Йорку, котрі поверталися з роботи додому. Неборака Фергюсон, який, схоже, на той час вже довів до бездоганності своє вміння опинятися там, де не треба і коли не треба, опинився сам-один в ліфті, що піднімався на десятий поверх гуртожитку Карман-хол. Він повернувся туди, щоби залишити свої підручники і переодягнутися в теплішу куртку і не збирався проводити в кімнаті більше одної хвилини, оскільки вони з Емі домовилися готувати в її квартирі спагеті на вечерю о шостій, після якої він мав би взятися за прочитання роботи з історії, яку вона закінчила того ж дня – п’ятнадцять сторінок про бунт на майдані Хеймаркет-сквер в Чикаго; свої редакторські послуги він надавав кожного разу, коли Емі писала якусь роботу, бо їй буде спокійніше, за її словами, коли він перегляне роботу перед тим, як вона здасть її викладачеві. Потім вони мали посидіти разом у вітальні на дивані з пару годин, виконуючи свої домашні завдання на завтрашні заняття (Фукідід у Фергюсона, і Джон Стюарт Мілл – у Емі), а опісля, якщо буде настрій, вони хотіли сходити на Бродвей до бару «Вест-Енд» попити пива, можливо – потеревенити з друзями, якщо вони там трапляться, а насидівшись в барі, вони повернуться до її квартири й проведуть іще одну ніч в маленькому, але надзвичайно комфортному ліжечку Емі.

Фергюсон так і не второпав, що трапилося першим – раптова зупинка ліфту чи вимкнення світла, чи дві події сталися одночасно: коротке миготіння флуоресцентних лампочок угорі, а потім ліфт несамовито сіпнувся, вся його кабіна довкола нього, щось засичало і гепнуло, гепнуло і засичало, або ж удар і сичання трапилися одночасно, але хоч як би вони не трапилися, трапилися вони дуже швидко, і через дві секунди світло погасло, а ліфт припинив свій рух. Фергюсон застрягнув десь поміж шостим та сьомим поверхами, і там він і залишився протягом наступних тринадцяти з половиною годин, сам-один в темряві і не маючи нічого робити, окрім як досліджувати думки у власній голові, сподіваючись, що лампочки увімкнуться іще до того, як його підведе сечовий міхур.

Від самого початку він зрозумів, що це – не лише його проблема, а проблема всіх і кожного. По всьому будинку волали люди: «Світло зникло! Світло зникло!», і наскільки міг судити Фергюсон, в їхніх голосах не чулося паніки, а чувся в них захват і радісні нотки, шахтою ліфта піднімався виплеск дикого реготу, відбиваючись від стінок кабіни, стара й нудна рутина втратила свою мету, з неба впало щось неочікуване, містом неслася якась чорна комета, тож влаштуймо з цього приводу гучну гулянку! Це добре, подумав Фергюсон, і чимдалі тривали розваги, тим більше втримували вони його від паніки, бо якщо нікому не було страшно, то чому б мало бути страшно йому? Навіть попри те, що він опинився у пастці в металевій коробці і бачив не більше за найсліпішого сліпця беззоряної зимової ночі на Північному полюсі, навіть попри те, що почувався він наче в труні, де він міг би померти від голоду, якщо не спроможеться виповзти з неї.

Через дві-три хвилини найбільш метикуваті студенти почали гепати по дверях ліфту й питатися, чи не було кого-небудь всередині. «Так!», вигукнули кілька голосів, і Фергюсон дізнався, що він не один такий горопаха, що зайнятими були всі два ліфта, але в другому було з півдюжини людей, тоді як Фергюсон був один, і не просто ув’язнений, як інші, а кинутий в камеру-одиночку, тому коли він вигукнув своє ім’я та номер кімнати (1014В), чийсь голос гукнув йому у відповідь: «Арчі! Ну ти й лошара!» На що Фергюсон спитав: «Тіме! Скільки це триватиме?» Відповідь Тіма була далеко не оптимістичною: «Та дідько його знає!»

Отже, нічого не вдієш. Він мав сидіти в ліфті й чекати, поки не з’явиться світло – невдалий пан Неборак, який збирався до квартири своєї подруги, але натомість випадково став Жертвою Експерименту Номер 001, замкненою в камері сенсорної деривації, підвішеній на висоті шести з половиною поверхів над поверхнею землі, таким собі Гаррі Гудіні Ліги плюща, Робінзоном Крузо міста Нью-Йорк з усіма його передмістями, і якби не увесь жах перебування в непроглядно темній кабінці, то Фергюсон сміявся б з самого себе, тішачись з того, що він – комічний бевзь номер один, або космічний бевзь номер один.

Що ж, доведеться сцяти в штани, вирішив він. У той момент, коли з’явиться потреба випорожнити сечовий міхур, він краще вдасться до самозмочувальної практики свого раннього дитинства, аніж напудить на долівку, де йому доведеться потім сидіти невідомо скільки годин в калюжі холодної сечі.

Ані цигарок, ані сірників. Куріння допомогло б коротати час, а сірники дали б йому змогу час від часу обдивлятися довкола, вже не кажучи про жевріючий кінчик цигарки, який спалахував яскравіше з кожною затяжкою, але і цигарки, і сірники скінчилися у нього іще вдень, і він збирався купити їх по дорозі до квартири Емі на Західній 111-й вулиці. Тепер про цигарки й сірники залишилося тільки мріяти. Мрій далі, дивна людина.

Дізнатися, чи й досі працювали телефони, було неможливо, але на той малоймовірний випадок, що все ж таки вони працювали, Фергюсон знову гукнув Тіма, щоби попросити свого сусіда по кімнаті зателефонувати Емі і сказати їй про